У ПАСТЦІ

Увечері небо затягнуло важкими, сизими хмарами. Остап стояв на порозі власної хати, відчуваючи, як кожне слово брехні застряє в горлі, наче кістка.

— Орисю, замовлення прийшло... Термінове. Треба до ранку плуг сусідові з сусіднього села підправити, — він не дивився дружині в очі, поправляючи пояс.

Орися, яка саме гойдала малого, лише лагідно посміхнулася:

— Йди, Остапе. Ми чекатимемо. Тільки не перевтомлюйся так, ти останнім часом зовсім змарнів.

Ця її доброта пекла його гірше за вугілля в горні. Він вийшов, але ноги повели його не до кузні, а в інший бік — туди, де в сутінках світилося лише одне вікно.

Варвара чекала. Вона не вбиралася по-святковому. Навпаки — на ній була лише легка нічна сорочка, накинута на голе тіло, а волосся розсипалося по плечах чорною повінню. Вона сиділа за столом, на якому горіла свічка, а поруч, на видному місці, лежали ті самі два дерев’яні хрестики.

Остап зайшов, не стукаючи. Він зупинився біля порога, заповнюючи собою весь простір маленької хати. Його дихання було важким.

— Прийшов... — Варвара повільно підвелася. — Я знала, що ти не встоїш перед такою ціною.

— Віддай їх, Варваро. Ти отримала те, що хотіла — я тут. Чого ще тобі треба? — Остап стиснув кулаки так, що хруснули суглоби.

Варвара підійшла до нього впритул. Вона бачила, як здригнулися його ніздрі, коли він відчув її запах — суміш полину, диму та гарячої шкіри. Вона поклала руку йому на груди, прямо там, де шалено калатало серце.

— Ти думаєш, мені треба твоє "тут"? Мені потрібен ти. Весь. Без залишку. Я хочу бачити, як ти забуваєш про свою святу Орисю. Хочу чути, як ти шепочеш моє ім'я, а не молитви. Ти ж цього теж хочеш, Остапе... Не бреши собі. Твої очі горять гріхом кожного разу, як ти на мене дивишся.

Вона взяла його руку — ту саму величезну, грубу руку коваля — і притиснула до свого обличчя.

— Сьогодні ти не будеш ковалем. Сьогодні ти будеш моїм. А ці трісочки... — вона кивнула на хрести, — вони полежать тут. Як застава. Кожна твоя ласка — це крок до їхнього повернення. Кожен твій поцілунок — це моє мовчання.

Остап дивився на неї з ненавистю, але в цій ненависті була й страшна, темна пристрасть. Варвара грала на його почуттях, як на струнах: вона шантажувала його життям Орисі, але водночас пропонувала йому те, чого він боявся й жадав одночасно.

Він підхопив її за талію, ривком притягнув до себе. Хрестики на столі здригнулися від цього руху.

— Ти віддаси їх, — прохрипів він їй у самі губи. — Віддаси всі до одного.

— Можливо, — видихнула вона, закидаючи голову. — Але не сьогодні. Сьогодні ніч довга, Остапе... І Орися далеко.

Тієї ночі в кузні було холодно, а в хаті Варвари вирувало полум'я, яке не мало нічого спільного з божим світлом. Остап купував мовчання своєю честю, не знаючи, що кожна така ніч лише міцніше затягує зашморг на його шиї.
 

Це був справжній розкол душі. Остап жив двома життями, і обидва вони повільно його вбивали. Вдень він був люблячим чоловіком, батьком, господарем, який боявся дихнути в бік Орисі, щоб не осквернити її своєю таємницею. А вночі… вночі він ставав звіром.

Остап повертався додому на світанку, коли небо ледь починало сіріти. Його тіло гуло від втоми, а шкіра все ще зберігала запах Варвариного зілля та її гарячих рук. Він ненавидів цей запах. Він ненавидів кожну стежку, що вела до її порогу. Але найбільше він ненавидів себе за те, що в ті години, коли він був у її ліжку, він відчував те, чого ніколи не знав з Орисею.

Орися була для нього святинею. Вона була крихкою, чистою, її любов була схожа на тиху молитву. З нею він був обережним, боявся зробити боляче, боявся виплеснути ту дику силу, що вирувала в ньому.

А Варвара… Варвара була безоднею. Вона не потребувала ніжності. Вона вимагала грубості, вона витягувала з нього те темне й тваринне, що Остап роками ховав за удаваним спокоєм. З нею він не був «добрим Остапом», він був стихією. І усвідомлення того, що ця брудна, хвора пристрасть приносить йому задоволення, лякало його більше, ніж будь-яка кара.

— Як це можливо? — шепотів він, зупинившись біля криниці й занурюючи голову в крижану воду, наче намагався вимити ці думки. — Я ж кохаю Орисю. Я за неї життя віддам… То чому я щоночі йду до тієї змії?

Він зайшов до хати. Орися вже прокинулася й готувала сніданок. Вона підійшла до нього, притулилася до плеча, і Остап відчув, як його прошиб холодом. Йому здавалося, що від нього тхне гріхом на всю світлицю.

— Ти знову працював усю ніч, — тихо сказала вона, погладивши його по небритій щоці. — Руки аж тремтяться. Остапе, не можна так… Всі гроші світу не варті твого здоров'я.

Остап заплющив очі. Її дотик, такий лагідний і щирий, зараз був для нього катуванням. Йому хотілося кричати, впасти на коліна й розповісти все, але він бачив у колисці Богдана-Гордія і згадував хрестики в руках Варвари.

— Треба, Орисю, — сухо відповів він, відстороняючись. — Багато роботи.

Тим часом Варвара в своїй хаті не спала. Вона лежала на розкиданих подушках, розглядаючи дерев’яні хрестики, які тримала над свічкою. Вона бачила, як Остап бореться сам із собою. Вона відчувала його ненависть, але ще сильніше відчувала, як він підкоряється своїй плоті.

— Ненавидь мене, ковалю, — посміхалася вона. — Ненавидь сильніше. Твоя ненависть у ліжку гарячіша за будь-яке кохання. Ти думав, що ти святий? Ти думав, що твоя Орися — це все, що тобі треба? Ні… Тобі потрібне моє пекло.

Вона розуміла, що тримає його на подвійному гачку: страхом за таємницю могили та жагою, яку він сам у собі боявся визнати.

Одного дня Остап працював у кузні, люто б’ючи молотом по розпеченому лезу. Кожен удар був наче спробою вбити в собі ту ніч. Раптом у дверях з'явилася Баба Яна. Вона не жартувала, як зазвичай. Вона довго мовчки дивилася на його зацькований погляд, а потім сплюнула на долівку.

— Ти, ковалю, або молот зламаєш, або серце, — сказала вона похмуро. — Дивись, бо Варвара з тебе всю душу висмокче, а Орисі тільки оболонка залишиться. Ти думаєш, ніхто не бачить твоїх нічних походеньок?