ЦІНА МОВЧАННЯ

Минув рік. Яр вкрився високими травами, а сад біля хати Остапа зашумів налитими плодами. Це був рік тиші, яка здавалася благословенням. Орися розквітла — її очі знову стали ясними, як небо після зливи, а сміх Богдана-Гордія наповнював оселю справжнім, живим теплом. Малюк уже міцно тримався за батьківський палець і робив перші кроки по долівці, а Орися щодня дякувала долі за цей дарунок.

Здавалося, чорна хмара відступила. Але то була лише омана.
 

На перший день народження Богдана Маланка з Гнатом передали великий коровай, але самі не приїхали — Маланка прислала звістку, що заслабла, хоча Остап знав: вона просто не може бачити, як «її» син кличе іншу жінку мамою.

Вечір після свята був теплим. Орися, втомлена від клопотів, заснула миттєво. Остап ліг поруч, вдихаючи запах сушеної м'яти з подушки, і відчув дивний спокій. Проте за кілька хат звідти, у темній світлиці Варвари, на столі горіла одна-єдина свічка з чорного воску. Варвара не спала. Вона повільно водила пальцем по краю мідної миски з водою, шепотіючи слова, від яких полум'я свічки вигиналося, наче жива істота.
 

Тієї ночі Остап вперше побачив їх.

Сон був настільки реальним, що він відчував холодний протяг по ногах. Він стояв посеред своєї кузні, але горно не горіло. На ковадлі сиділи двоє. Хлопчик і дівчинка. Вони були маленькі, у білих сорочечках, і дивилися на нього величезними, сумними очима.

— Тату... — прошепотіла дівчинка. Голос був як дзвін тонкого скла. — Чому ти нас не покликав?

— Чому в нашій колисці спить інший? — запитав хлопчик, і його обличчя раптом почало вкриватися інеєм.

Остап хотів крикнути, пояснити, схопити їх за руки, але його тіло стало важким, як чавун. Він бачив, як діти починають розчинятися в сизому диму, і тільки їхні тоненькі голоси продовжували звучати в нього в голові: «Ми чекаємо... ми чекаємо в Яру...»

Він прокинувся в холодному поту. Серце калатало так, наче він щойно вирвався з лап смерті. Орися мирно дихала поруч, а в колисці тихенько посопував Богдан. Остап витер лоб і вийшов на ґанок.

На дворі було тихо, але на тину Варвари сиділа нічна птаха і пронизливо кричала.

Наступної ночі все повторилося. І наступної теж.

Діти приходили до нього щоразу, як він заплющував очі. Вони вже не просто сиділи на ковадлі — вони ходили по хаті, заглядали в колиску до Богдана, торкалися холодними пальцями щоки Орисі. Остап почав боятися спати. Його обличчя змарніло, під очима залягли темні тіні.

— Остапе, ти зовсім не спиш, — тривожно казала Орися вранці, наливаючи йому молока. — Може, Бабу Яну покликати? Ти наче тінь став.

— Не треба Яни, — грубо відрізав він, бо голос дівчинки зі сну все ще звучав у його вухах: «Тату, вона нас не чує...»

Він почав пити міцний трав'яний відвар, щоб протриматися день, але Варвара знала свою справу. Кожного разу, коли він проходив мимо її хати, вона стояла на порозі, чесала волосся і дивилася на нього з такою жалістю, що Остапові хотілося вхопити сокиру.

— Тяжко тобі, ковалю? — кинула вона якось, коли він ішов до криниці. — Сни — то така штука... вони правду кажуть.

Остап зупинився. Його руки затремтіли.

— Ти... що ти знаєш про мої сни?
 

Остап відчував, як навколо нього стискається зашморг. Жарти скінчилися. Почався бред, у якому межа між живими й мертвими ставала тонкою, як павутина.

Варвара сиділа на ґанку, розкладаючи на колінах сухі курячі кістки. Вона поняття не мала, що вони означають, але їй подобалося, як це виглядає з боку. Вона бачила, як Остап щоранку виходить із хати дедалі чорнішим, як він здригається від кожного скрипу хвіртки. Вона лише здогадувалася, що його щось мучить, і насолоджувалася своєю уявною владою.

— Читаю... шепочу... — бурмотіла вона собі під ніс, краєм ока спостерігаючи за сусідським подвір’ям. — Не спиш, ковалю? То добре. Хай тобі в кожному кутку мариться, хай тобі під ковдрою пече.

Вона вірила, що це її закляття працюють. Насправді ж працювала його пам'ять.

А в хаті Остапа тим часом панував справжній гармидер. Баба Яна притягла цілий кошик яблук і тепер засипала ними всю світлицю, паралельно намагаючись навчити малого Богдана-Гордія першим "дорослим" словам.

— Кажи: "Тьху на вас!", — примовляла Яна, підкидаючи малюка в повітря. — Кажи, мій золотий, хай змалечку знають, з ким справу мають!

Орися сміялася так, що аж за боки трималася. Вона повністю одужала, розквітла, і цей дитячий лепет був для неї найкращою музикою.

— Яно, ну чому ви його вчите? — крізь сміх вигукувала вона. — Остап і так похмурий ходить, а тут ще й дитина почне на всіх плюватися!

Остап сидів за столом, важко схиливши голову на руки. Перед очима все ще стояв нічний сон: білі сорочечки, сумні очі... Він відчував себе зрадником. Даринка... його ненароджена дитина... він ніби витіснив їхню пам'ять цим хлопчиком, якого вони з Маланкою "вкрали" у долі.

— Остапе! — Яна раптом гупнула долонею по столу прямо перед його носом. — Ти чого скис, як торішній огірок? Дивись, яка жінка красуня, який хлопець росте! А він сидить, наче йому сокиру в спину забили.

— Втомився я, Яно, — глухо відповів Остап. — Сниться всяке.

— Сниться? — Яна примружила одне око і раптом стала серйозною. Вона глянула у вікно, де на сусідському ґанку Варвара якраз театрально підкидала свої кістки. — А-а... зрозуміло. Сусідка наша знову в "царицю темряви" бавиться? Читає там щось під ніс?

Яна раптом пирснула зі сміху, та так гучно, що малий Богдан теж почав реготати.

— Та вона ж книгу догори дриґом тримає, Остапе! Я вчора бачила крізь тин. Вона там якісь молитви за упокій читає, думає, що то приворот. Дурна баба, та й годі. А ти ведешся! Твої сни — то не її робота, то твоя голова дурна. Ти забагато думаєш, ковалю. Забагато береш на себе.
 

— Орисю! — крикнула Яна. — А налий-но нам по чарці наливки! Треба цьому "страждальцю" мізки прочистити, а то він скоро почне з власною тінню вітатися.