НЕДІЛЬНИЙ ВИКЛИК

У хаті Остапа нарешті запанував той крихкий спокій, який буває лише після великої бурі. Сонце пробивалося крізь вікна, витанцьовуючи на вишитих рушниках, а в повітрі пахло сушеними травами та теплим молоком.

Орися сиділа на ліжку, спершись спиною на м'які подушки. Вона виглядала значно краще: на щоках з'явився ледь помітний рожевий відтінок, а в очах більше не було того скляного жаху. Вона розпеленала малого і з тихим захопленням розглядала його крихітні пальчики.

— Поглянь, Остапе, — тихо промовила вона, коли чоловік зайшов до світлиці. — Він сьогодні вперше мені посміхнувся. Не просто так, уві сні, а прямо мені в очі.

Остап підійшов ближче. Він щойно зняв робочі рукавиці, і його руки все ще пахли залізом. Він подивився на дитину. Малий справді задивлявся на світ із якоюсь дивною, не по-дитячому глибокою серйозністю. Остап відчув, як у грудях щось болісно стиснулося. Він бачив, як Орися розквітає поруч із хлопчиком, і мовчав. Його присяга Маланці була міцнішою за сталь, хоча правда іноді пекла йому горло.

— Він росте не по днях, а по годинах, — сказав Остап, обережно торкаючись ручки малого. — Міцний хлопець. Наш козак.

Орися раптом підняла на нього очі, і в них промайнула легка тінь смутку.

— Знаєш, Остапе... я іноді думаю про Даринку. Мені здається, вона десь тут, поруч. Наче вітерець по хаті пробігає. Але коли Гордійко починає ворушитися, весь біль відходить. Наче він один за двох живе.

Остап притягнув дружину до себе, обережно обійнявши її за плечі.

— Він і буде жити за двох, Орисю. Ми зробимо все, щоб він був щасливим.

Він вийшов у сіни, щоб набрати свіжої води, але на самому порозі його погляд впав на щілину під дверима. Там лежало щось чуже. Остап нахилився і підняв невеликий жмуток чорної вовни, перев'язаний кінським волосом.

Його обличчя вмить спохмурніло. Він знав, чиїх це рук справа. Варвара не просто божеволіла — вона почала мітити їхній дім, кидаючи свої «подарунки» під двері, як отруйні зерна. Остап міцно стиснув жмуток у кулаці, відчуваючи, як гнів підіймається від самого серця.

Він глянув крізь відчинені двері на сусідське подвір'я. Варвара сиділа на ганку, спокійно лузаючи насіння, наче й не вона щойно підкидала підклад. Вона підняла голову, зустрілася з ним поглядом і ледь помітно, кутиком губ, посміхнулася. Ця посмішка була страшнішою за будь-яке прокляття.

Остап не став нічого кричати. Він просто пішов до кузні, розпалив горно і кинув ту чорну вовну в саме полум'я. Він дивився, як вона згоряє, перетворюючись на сизий попіл, і думав про те, що ця жінка не зупиниться, поки не розрушить їхній спокій.

Остап не став чекати темряви. Його лють була занадто гарячою, щоб дати їй охолонути до ночі. Він витер руки від сажі, кинув молот на ковадло так, що той жалібно дзвякнув, і попрямував прямо до сусідського тину. День був яскравий, сонячний, і в цьому світлі його намір здавався ще вагомішим — він не збирався ховатися.

Остап не став чекати темряви. Його лють була занадто гарячою, щоб дати їй охолонути до ночі. Він витер руки від сажі, кинув молот на ковадло так, що той жалібно дзвякнув, і попрямував прямо до сусідського тину. День був яскравий, сонячний, і в цьому світлі його намір здавався ще вагомішим — він не збирався ховатися.

Варвара навіть не поворухнулася, коли він підійшов. Вона продовжувала сидіти на ґанку, підставивши обличчя сонцю, наче грілася в його променях, хоча всередині неї панував вічний холод.

— Знову ти щось під поріг кидаєш? — Остап зупинився біля хвіртки, не заходячи на подвір’я. Голос його був низьким, як гуркіт далекої грози. — Думаєш, я не зрозумів, чия це шерсть була?

Варвара повільно розплющила очі. У світлі дня її обличчя виглядало гострим, як у птаха-рибалки.

— Яка шерсть, Остапе? — вона солодко потягнулася, і її сорочка напнулася на грудях. — Може, то вітром надуло? Або собака пробігав. Ти став надто підозрілим. Це від недосипу, ковалю. Дитяча крикня — вона така, мозок сушить.

— Слухай мене сюди, — Остап стиснув пальцями верхню перекладину тину так, що дерево хруснуло. — До Орисі не наближайся. До хати моєї не підходь. Якщо я ще раз знайду хоч нитку, хоч пір’їну чужу біля своїх дверей — я за себе не ручаюся. Я винесу все твоє лахміття на вигін і спалю разом із хатою. І ніхто в селі слова не скаже, бо всі знають, хто ти є.

Варвара раптом засміялася. Це був легкий, майже дівочий сміх, який зовсім не пасував до того вогню, що горів у її погляді. Вона підвелася і повільно, наче кішка, підійшла до тину.

— Ти так боїшся за них... — прошепотіла вона, зупинившись за крок від нього. — А за себе не боїшся? Ти ж щоночі бачиш мене уві сні, Остапе. Ти ж відчуваєш, що та солодкість, яку тобі дає дружина — то вода. А я — то вино. Від води живуть, а від вина божеволіють. Ти вже божевільний, просто боїшся собі признатися.

Вона простягнула руку, наче хотіла змахнути невидиму пилинку з його плеча, але Остап різко перехопив її кисть.

— Ти не вино, Варваро. Ти — отрута. Гірка і брудна. І якщо ти думаєш, що твій підклад налякав мене — ти помиляєшся. Він мене лише розлютив.

Варвара наблизила обличчя до його руки, яку він стискав на її зап'ясті. Вона не намагалася вирватися. Навпаки, вона наче насолоджувалася цим грубим контактом.

— А дитина... — раптом сказала вона, і її голос став зміїним. — Ти дивився йому в очі, Остапе? Він на тебе не схожий. І на Орисю не схожий. Якийсь він... занадто тихий. Наче принесений звідкись, де сонця немає. Ти впевнений, що то твоя кров?

Остап відчув, як серце на мить пропустило удар. Його таємниця, його присяга Маланці — все це наче здригнулося під її словами. Невже вона щось знає? Чи це просто її хвороблива вдача б’є навмання, шукаючи слабке місце?

— Це мій син, — відрізав він, відштовхуючи її руку. — І він проживе щасливе життя. А ти здохнеш тут сама, перебираючи своє гниле зілля.

Він розвернувся і пішов геть, відчуваючи, як у спину йому впивається її переможний погляд. Варвара ж залишилася стояти біля тину, потираючи почервоніле зап’ястя.