ГРОЗА НАД ДВОМА СЕЛАМИ

Червень накрив землю спекотним маревом. Поки природа буяла соками, у двох різних селах життя теж било ключем, але зовсім по-різному. Шлях між Яром і старим селом заріс високими травами — весна й початок літа видалися такими клопітними, що родини не мали й хвилини, аби відвідати одне одного.
 

В Яру Орисі кожен день здавався роком. Їй було все важче не те що ходити, а просто дихати. Двійко всередині — Гордій і Даринка — поводилися так, наче їм уже було тісно в маминому животі. Гордій постійно впирався п’ятами під ребра, показуючи ковальський характер, а Даринка крутилася, не даючи матері спокою ні вдень, ні вночі.

— Ох, Остапе, — зітхала Орися, сидячи на лаві під розлогою липою, — здається, я скоро не ходитиму, а просто котитимуся, як той гарбуз по городу.

Остап, який після зимових подій з Варварою став ще похмурішим і мовчазнішим, старався кожну вільну хвилину бути поруч. Він бачив, як змарніло обличчя дружини, як важко їй дається кожен крок. Він приносив їй холодну воду з глибокого колодязя, обмивав їй набряклі ноги й мовчки молився, щоб це літо швидше минуло.

Від Варвари не було ні чутки, ні звістки — вона наче під землю провалилася, але Остап відчував її погляд на спині щоразу, коли проходив повз її тин. Це відчуття липкого страху за Орисю не покидало його ні на мить.

А от у старому селі ситуація була геть іншою. По Маланці й не скажеш було, що вона при надії. Навпаки, жінка наче справді випила омолоджувального зілля. Щоки її горіли рум'янцем, очі сяяли, а енергії вистачало на трьох.

— Маланю, та сядь ти вже, відпочинь! — бурчав Гнат, дивлячись, як вона вправно порається біля печі, попри свій стан. — Богданчик там уже, мабуть, голова обертом іде від твоїх танців!

— Не бурчи, Гнате, — сміялася вона, розправляючи вишиту сорочку. — Мені наче крила виросли. Таке відчуття, що я не дитину ношу, а саму силу життя.

Маланка наче розквітла вдруге. Вона з легкістю ходила по воду, співала пісень і навіть допомагала Петрові на городі. Старе село тільки дивувалося: «Дивись, Маланка Гнатова як дівка бігає, а роки ж то які!». Вона відчувала дивний спокій, наче знала, що її Богдан прийде в цей світ легко, як літній дощ.

Через велику роботу на полях і власні клопоти родини бачилися лише в коротких листах-переказах, які передавали заїжджі чумаки.

Гнат передавав Остапу: «Бережи Орисю, бо Петро каже, що двійко — то велика ноша для молодої. Маланка рветься в гості, але дороги розмило, та й городів по коліна».

Остап відписував коротко: «Тримаємося. Чекаємо осені».

Але вечорами, коли сонце сідало за горизонт, Остап часто виходив на поріг і дивився в бік старого села. Йому здавалося, що повітря між ними наелектризоване. Він не знав, як там Маланка, але серцем відчував: це затишшя перед великою подією.

Орися ж, засинаючи під дзижчання нічних комах, часто бачила дивні сни: наче вона стоїть на одному березі річки, а Маланка — на іншому. І між ними по воді пливуть три порожні колиски.

Серпень припікав нещадно, наче намагався висушити саму душу. Поля вкрилися важким золотом, і над Яром завис густий запах сухої соломи та перестиглих яблук. Жнива почалися, і кожен, хто мав сили тримати серпа, був у полі.
 

Орися вже майже не виходила з подвір'я. Кожен крок відгукувався важкістю в попереку, а Гордій із Даринкою, здавалося, вирішили перевірити на міцність її ребра саме тепер, коли спека стала нестерпною. Вона сиділа в затінку старої груші, обмахуючись хусткою.

— Скоріше б уже прохолода, — шепотіла вона, прикладаючи до лоба кухоль із холодним узваром.

Остап працював за трьох. Він не тільки кував серпи для всього села, а й намагався встигнути прибрати свій невеликий клин пшениці, щоб Орися не хвилювалася за хліб. Він повертався додому засмаглий до чорноти, із запаленими від недосипу очима.

Він не казав Орисі, але останнім часом його переслідувало дивне відчуття. Щоразу, коли він проходив повз хату Варвари, на нього накочувала раптова слабкість, а в вухах починало шуміти. Сама Варка за все літо не мовила до нього ні слова. Вона лише сиділа на своєму ґанку, не ховаючись від сонця, і вишивала щось чорними нитками по білому полотну. На щоці в неї все ще було видно темний слід, схожий на іржаву підкову — мітка Баби Яни не зійшла.

Коли вона піднімала голову і дивилася на Остапа, той відчував, як піт на спині стає крижаним. У її погляді не було болю — там було очікування. Вона чекала, поки він виснажиться. Чекала, поки Орися стане зовсім безпорадною.

А в старому селі люди тільки дивувалися. Маланка, попри свій живіт, який уже був добре помітний, не захотіла сидіти вдома.

— Не можу я, Гнате, — сміялася вона, витираючи чоло. — Земля кличе. Мені здається, якщо я хоч сніп не зв’яжу, то Богданчик усередині розплачеться.

Вона ходила полем легко, наче під нею не стерня була, а м’який килим. Петро тільки похитував головою, дивлячись на сваху:

— Оце закваска! Гнате, ти дивись, вона в тебе ще в полі народить, і малий замість іграшки серпа в руки візьме.

Гнат, хоч і бурчав, але сам від дружини не відходив ні на крок. Він бачив, що ця вагітність справді зробила з Маланкою диво — вона наче світилася зсередини, і цей спокій передавався всім навколо. Вони не бачили Орисю вже кілька місяців, але Маланка щовечора молилася перед іконами, шепочучи:

— Потерпи, синку, ще трошки. Скоро зустрінемося.

Баба Яна в Яру почала збирати «осінні» трави раніше, ніж зазвичай. Вона часто зупинялася посеред городу, піднімала обличчя до неба і принюхувалася до вітру.

— Пахне залізом і полином, — бурчала вона собі під ніс. — Не до добра це. Жнива закінчаться, а справжня робота тільки почнеться.

Яна бачила, як Варвара щовечора виливає якусь воду під коріння старого дуба на межі. Стара знала — Варка не здалася. Вона просто залягла на дно, як хижа риба, чекаючи, коли вода помутніє.

Одного вечора, коли Остап повернувся з поля зовсім без сил, він сів на поріг і закрив обличчя руками.