ТЕМНЕ КОРІННЯ ВАРВАРИ

Поки в хаті Остапа догорають різдвяні свічки, у сусідній хаті розгортається справжнє безумство, замішане на бажанні та ненависті.

Варвара сиділа у своїй хаті в цілковитій темряві. Світло від різдвяної зорі, що заглядало у вікно, здавалося їй колючим і зайвим. Вона стискала пальцями край столу так, що дерево жалібно скрипіло.

Вона божеволіла. Кожен удар молота Остапа в кузні відгукувався в її тілі тягучим болем. Кожен раз, коли вона бачила його — сильного, задимленого, з цими величезними руками, що могли б зім’яти її, як воскову свічку, — у неї перехоплювало подих. Вона не просто хотіла його. Вона марила ним. У своїх снах вона відчувала його гарячий подих і грубу шкіру рук, але прокидалася в холодному ліжку, чуючи за стіною щасливий сміх Орисі.

— Чого ви приперлися... — просичала Варка, дивлячись у бік кузні. — Чого тобі, Остапе, не сиділося в батьків? Навіщо ти приніс сюди свій вогонь, якщо він гріє не мене?

Вона ненавиділа Орисю. Цю "святу" ікону, 

яка тепер ходила важкою ходою, несучи в собі те, що мало б належати Варварі. Вона бачила в Орисі перешкоду, яку треба не просто обійти, а викорчувати.

Раптом Варка підвелася і підійшла до старої, оббитої залізом скрині, що стояла в кутку під іконами. Вона належала ще її бабці — жінці, про яку в Яру намагалися не згадувати. Бабка та знала толк не тільки в лікуванні худоби, а й у тому, як зв’язати чужу волю вузлом.

На самому дні, під сухими травами та старим полотном, лежала книга в обгортці з потемнілої шкіри. Сторінки в ній були жовті, пописані дивним, покрученим почерком, а запах від неї йшов такий, наче папір тримали в сирій могилі.

Варвара розгорнула її там, де на берегах було намальовано переплетене коріння.

— «Щоб серце чоловіче як віск тануло, щоб очі чужої не бачили, щоб кров тільки до однієї бігла...» — читала вона пошепки, і її очі почали лихоманково блищати.

Там не було простих заговорів. Там була справжня чорнота. Бабка колись казала: "Якщо береш силу звідси — будь готова віддати щось натомість". Варці було байдуже. Вона готова була віддати весь світ, аби хоч одну ніч відчути, як ці сильні ковальські руки стискають її, а не ту бліду Орисю.

Вона вичитала те, що шукала. "Мертва вода, живий вогонь і вугілля з кузні, взяте вночі".

— Вугілля я дістану, Остапчику... — посміхнулася Варка, і ця посмішка була страшнішою за будь-яке прокляття. — Ти думаєш, що ти коваль? Ти думаєш, що ти керуєш вогнем? Ні. Тепер я буду кувати твою долю. І ти сам приповзеш до мого порога, навіть якщо для цього мені доведеться спалити все, що ти любиш.

Баба Яна в цей час у хаті Остапа раптом здригнулася і впустила ложку. Вона відчула, як повітря в Яру стало густим і липким, наче розлита смола. Стара нічого не сказала, але її очі стали вузькими, як у вовчиці. Вона зрозуміла: віск у мисці не брехав. Весна в Яру буде пахнути не тільки квітами, а й паленою кров’ю.

Вечір накрив Яр важким синім снігом. Остап затримався в кузні — робота над замовленням для сільського старости вимагала зосередженості. Горно палало, відкидаючи на стіни довгі, ламані тіні. Коваль був один, занурений у ритмічний дзвін металу, коли двері скрипнули, впустивши хмару морозяного повітря.
 

На порозі стояла Варвара. Вона була без святкової хустки, лише в темній накидці, яка робила її схожою на нічного птаха. Її обличчя було блідим, а очі — великими й лихоманковими. Вона не всміхалася, не загравала. Вона тремтіла.

— Остапе... — її голос був ледь чутним, надтріснутим. — Допоможи.

Коваль відклав молот і витер піт із чола замазаною в сажі рукою. Його погляд був холодним і підозрілим.

— Що тобі знову треба, Варваро? Я ж сказав — не приходь сюди.

Вона зробила крок усередину, хитаючись, наче от-от впаде.

— В хаті... в хаті порожньо і холодно, Остапе. Димохід забився, чи що... Чад іде, дихати нічим. Я злякалася. Думала, засну і не прокинуся. Дай мені... дай мені вугілля з твого горна. Твоє завжди горить довго, воно висушить мою оселю, вижене той сморід.

Остап насупився. Він відчував від неї дивний запах — не чаду, а чогось гострого, як стара цвіль, але її вигляд справді був жалюгідним. Він хотів якнайшвидше позбутися її присутності.

— Візьми глечик, — кивнув він на полицю. — Я насиплю. Тільки йди вже, не заважай працювати.

Варвара слухняно подала йому стару череп'яну посудину. Остап довгими кліщами вихопив із самого серця горна кілька розпечених вуглин, що світилися зсередини живим вогнем. Коли він кидав їх у глечик, іскри злетіли вгору, на мить освітивши обличчя Варвари. Вона дивилася не на вогонь. Вона дивилася на його руки, і в тому погляді було стільки ненажерливої пристрасті, що Остап мимоволі здригнувся.

— Тримай, — він простягнув їй глечик.

Варвара взяла посудину, і її пальці «випадково» ковзнули по його долоні. Дотик був коротким, але Остап відчув, наче його обпекло не металом, а крижаним гострим лезом.

— Дякую, Остапе, — прошепотіла вона, і кутики її губ ледь здригнулися в натяку на посмішку. — Ти навіть не знаєш, яку силу мені зараз дав. Тепер у моїй хаті нарешті стане гаряче.

Вона зникла так само раптово, як і з’явилася. Остап залишився стояти посеред кузні, дивлячись на свої руки. Йому раптом здалося, що вогонь у горні став тьмяним, а повітря — важким, наче в кузні хтось розлив болотяну воду.

Він не знав, що Варвара, ледь відійшовши від дверей, притиснула гарячий глечик до грудей, не боячись опіків. Вона вже шепотіла слова зі старої книги, змішуючи попіл від його вугілля зі своїм диханням.

«Взяла вогонь — взяла долю. Будеш горіти за мною, як це вугілля в моїх руках. Доки воно не охолоне — ти не заспокоїшся».

Тієї ночі Остап вперше не зміг заснути поруч із Орисею.. А в животі Орисі малий Гордій раптом почав тривожно штовхатися, наче відчуваючи, що до їхнього порога підкрадається щось, чого не розрубати жодною сокирою.

Остап прокинувся з важкою головою, наче цілу ніч не спав, а ворочав каміння. Про вечірній візит Варвари він Орисі не зронив ні слова — не хотів тривожити її через дрібниці, та й сам намагався переконати себе, що то лише сусідське прохання. Але на душі було паскудно, як після дощу в кузні, коли все вкривається іржею.