РІЗДВЯНЕ ДИВО ТА «КОСМІЧНА» КОЛИСКА

Зима в Яру видалася такою сніжною, що кузня Остапа стояла, наче в білій папасі. Але всередині було гаряче — і від горна, і від думок про майбутнє. Різдво наближалося, а з ним і велике з’їжджання родини. Остап вирішив, що цього року свято має бути особливим, щоб остаточно змити гіркий присмак минулого.
 

Коли на святвечір до воріт під’їхав віз, Остап ледь не впустив оберемок дров. Гнат сидів на козлах, закутаний у три кожухи, а позаду, на купі сіна, височіло щось дивне, накрите брезентом. Петро, який сидів поруч, ледь стримував регіт.

— Приймай гостей, ковалю! — гукнув Петро. — Ми тут тобі таку установку привезли, що Дядько Шпень як побачив, то тричі перехрестився і кинув пити!

Маланка з Галиною, обережно підтримуючи одна одну (тепер вони були як два кораблі в тихому плаванні), зайшли до хати. Орися зустріла їх на порозі, сяючи від щастя.

— Ану, сину, помагай! — Гнат урочисто скинув брезент.

Під ним виявилося справжнє диво інженерної думки Гната. Це була масивна дубова колиска, але не проста. Гнат прилаштував до неї ковані пружини та хитромудрий механізм із противагою.

— Дивись, Остапе, — гордо пояснював батько. — Один раз штовхнув — і вона десять хвилин гойдається сама. Я її назвав «Ковальський спокій». А щоб мале не нудьгувало, я тут зверху викував залізних пташок — вони дзвенять, як срібні дзвоники.

— Тату, вона ж важить як добрий плуг! — засміявся Остап. — Якщо вона розгойдається, то стіну проломить!

— Нічого, — відрізав Гнат. — Зате надійно. Це тобі не купована тріска, це — Гнатів гарт!

Вечеря була тихою і світлою. Петро підняв чарку узвару і подивився на Орисю та Маланку.

— Ну, молодиці, ви в нас як ті яблуньки в інеї. Скоро наш рід так розростеться, що доведеться цілу вулицю в Яру викуповувати. Гнате, ти там свою «палицю» на цвях повісив чи ще тренуєшся?

— Тобі аби язиком чесати, — усміхнулася Маланка. — Ти краще подивися, як діти світяться.

Раптом у двері постукали. Без попередження, тричі, важко. На порозі з’явилася Баба Яна. Вона була вся в снігу, з-під хустки вибивалося сиве волосся, а очі блищали хитро і трохи тривожно.

— О, бачу, «паливна команда» в зборі! — прорипіла вона, проходячи до столу. — Чую, Гнат уже колиски будує? Молодець, старий, старанний. Тільки от... дарма ти одну змайстрував.

У хаті враз замовкло. Орися затамувала подих.

— Бабусю, що ви таке кажете? — прошепотіла вона.

Баба Яна підійшла до Орисі, поклала руку на її живіт, а потім — на живіт Маланки. Вона довго мовчала, наче прислухалася до чогось, що чула тільки вона.

— У Маланки буде хлопець, міцний, як батьків характер, — почала вона. — А от у тебе, Орисю... — Баба Яна раптом хитро глянула на Остапа. — Буде в тебе, ковалю, і хлопчик, і та сама Пані Черешенька, про яку ви вночі шепотілися. Двоє їх там. Один за одного тримаються, щоб у цьому світі не загубитися.

Остап ледь не впав повз лаву. Гнат із Петром переглянулися.

— Двоє?! — вигукнули вони в один голос.

— А ви як думали? — зареготала Яна. — Ковальська кров — вона така! Де одна іскра, там і цілий сніп! Так що, Гнате, берися завтра за інструмент, переробляй свою «реактивну» колиску на двомісну, бо діти в повітрі поб’ються за місце!

Цієї ночі в Яру довго не згасало світло. Батьки обговорювали, як тепер впоратися з такою кількістю онуків, а Остап вийшов на ґанку, дивлячись на зоряне небо. Він зрозумів: його життя тепер — це не просто метал, це великий вогонь, який вистачить на всіх.

А десь у темряві сусідського двору Варвара, почувши новину про двійню, тільки зубами скрипнула. Тепер її плани здавалися їй самій нікчемними перед силою цього роду, що відроджувався на її очах.
 

Це був справжній «кошик з сюрпризом»! Коли гості трохи заспокоїлися, а Гнат пішов у сіни перемірювати свою «космічну» колиску (бо ж тепер туди треба було втиснути двох!), Остап та Орися нарешті залишилися в кутку світлиці наодинці.

У хаті висіла густа хмара запахів: кутя, свіжа солома та ледь відчутний аромат заліза, що завжди йшов від Остапа.

— Двоє, Остапе... — Орися притулилася до чоловіка, і в її очах було стільки ж захвату, скільки й переляку. — Це ж як тепер? Одна Черешенька — то радощі, а двоє — то вже цілий сад!

Остап обережно обійняв її, намагаючись не дихати занадто сильно, щоб не потривожити це крихке щастя.

— Не бійся. Якщо я можу викувати меч, то вже двох дітей точно на ноги поставлю. Давай думати... Як ми назвемо нашого козака?

— Якщо хлопчик буде таким міцним, як ти кажеш, — прошепотіла Орися, — то нехай буде Гордій. Гордій Остапович... Звучить так, наче він уже молота в руках тримав.

Остап на мить замислився, прокручуючи ім'я в голові, а потім повільно кивнув, і його очі заблищали.

— Гордій... — вимовив він низьким, гучним голосом. — Гордій Остапович. Оце ти, Орисю, влучила прямо в ціль! Це ім'я не просто звучить — воно гримить. Такий хлопець не буде гнутися ні перед ким. Буде гордістю нашого роду, моєю правою рукою біля горна.

А дівчинка? Невже таки залишимо Черешенькою?

Орися посміхнулася, відчувши, як малий «Гордій» всередині наче ствердно штовхнув її під ребра.

— А дівчинка буде Даринка, — лагідно додала вона. — Наш тихий дарунок, наша втіха. Гордій і Дарина. Сила і ласка. Наче вогонь і вода в твоїй кузні, Остапе. Разом — ідеальний гарт.

— Дарина й Гордій, — повторив Остап, і на його обличчі розпливлася щаслива усмішка. — Тільки от уяви, що буде, коли Маланка народить! Як Гнат свого назве?

Тут із іншого кінця столу до них долетів голос Гната, який, виявляється, весь цей час підслуховував:

— Я свого сина назву Богданом! Бо він Богом даний на старість, щоб я не занудився, поки ви тут своїх  роститимете. Буде у вас  Гордій, а у мене — дядько Богдан, який буде за ним на горщику приглядати!

Тут Петро, який уже встиг «причаститися» домашньою настоянкою і добряче розвеселитися, втрутився в розмову: