ПЛАН ВАРВАРИ

Поки в хаті кували жарти, Варвара сиділа у себе на ґанку, розчісуючи довге чорне волосся. Вона бачила, як повз її двір пройшов Дядько Шпень і щось весело гукнув сусідам про «молодих старих» у кузні.

Варка була жінкою мудрою і холодною. Після розмови в кузні вона зрозуміла: Остапа прямою атакою не візьмеш. Він — як те залізо, що вже знайшло свою форму. Його не можна просто зігнути солодким словом чи розстебнутим ґудзиком.

Вона поклала гребінь і посміхнулася своєму відображенню у темному вікні. Чоловік їй був не потрібен — забагато клопоту з тими обов’язками, обідами та сімейними сварками. Але від такого коханця, як Остап, вона б не відмовилася. Вона хотіла відчути той жар, який він віддає лише Орисі.

— Нічого, — прошепотіла вона. — Залізо міцне, поки воно холодне. А в житті кожного чоловіка настає момент, коли він перегрівається. Коли дитина почне кричати ночами, коли дружина стане втомленою і нудною, коли в хаті запахне не любов’ю, а пелюшками... тоді ти, Остапчику, сам захочеш ковтнути чистої пожежі. Вона вирішила змінити тактику. 

Варка посміхнулася. Вона знала: найкращий спосіб підібратися до чоловіка — це стати тінню в його хаті, яку ніхто не помічає. Вона чекатиме. Влучного моменту, однієї слабкої хвилини, одного дощового вечора, коли Остап залишиться в кузні сам із своєю втомою.

Варка зачинилася у своїй хаті, але не для того, щоб плакати. Вона розчесала свої чорні коси, підвела брови вуглинкою і посміхнулася.

— Ну що ж, Остапчику... — прошепотіла вона, дивлячись у вікно на дим із кузні. — Думаєш, якщо ти мене вигнав, то я зникла? Я просто пішла в тінь. А в тіні завжди краще видно, де в тебе тріщина на щиті.

Тим  часом у іншій хаті продовжували панувати жарти про «пізній врожай» Гната. Петро, заходячи ввечері, не міг втриматися:

— Ну що, куме Гнате? Як там твоя «чудо-палиця»? Не заржавіла після такого пострілу? Дивися, Маланка каже, що ти тепер біля неї на ципочках ходиш, наче вона з кришталю!

Гнат гордо поправляв вуса:

— Ти, Петре, заздри потиху. У мене ще сили стільки, що я можу і кузню тримати, і дитину на руках колисати. Ти краще готуйся — скоро в нас на два роти більше буде, доведеться тобі на полювання частіше ходити!

— Та я вже сіті латаю! — реготав Петро. — Будемо рибою годувати наших богатирів. Тільки ти, Гнате, дивися, щоб твій малий мого онука не навчив так «стріляти» завчасно, бо ми з тобою з тих пелюшок ніколи не виліземо!

Всі сміялися, не помічаючи, як Варвара, що стояла в кутку, тісно стиснула пальці під фартухом. Її план вимагав часу, але вона вміла чекати краще за всіх у цьому селі.
 

На другий день перебування батьків Остап помітив, як Орися все частіше присідає на лаву, притискаючи руки до скронь. Вона всміхалася, намагалася підтримувати розмову, але блідість на її обличчі красномовно казала про втому. Маланка теж притихла — пізня вагітність давалася взнаки, їй хотілося просто полежати в спокої, а не слухати чергову байку Петра про «чудо-палицю».

Ввечері, коли Петро вкотре затягнув історію про те, як вони з Гнатом святкуватимуть хрестини, Остап повільно відставив кухоль і встав. Його постать перегородила світло від каганця, кинувши на стіну важку тінь.

— Гарно співаєте, тату Петре, — спокійно почав Остап, але в голосі відчувався холодний гарт. — І плани у вас великі. Тільки от я дивлюся на Орисю і бачу, що їй зараз не гулянки ваші потрібні, а тиша. І мати моя, бачу, вже ледь на ногах стоїть.

У хаті враз замовкло. Петро розгублено кліпнув очима, а Гнат нахмурився.

— Ми ж як краще... — пробурмотів Петро. — Радість же така!

— Радість — це коли в хаті спокій, — відрізав Остап. — Ви гості дорогі, і ми вам раді, але бачу я, що ваша худоба там, у старому селі, вже, мабуть, пороги оббиває. Сусіди, звісно, приглянуть, та чи довго вони терпітимуть? Погостювали — і честь знати. Орисі зараз треба висипатися, а не ваші жарти до півночі слухати.

Гнат поглянув на Орисю, потім на втомлену Маланку, і в його очах промайнуло розуміння. Він важко зітхнув і підвівся.

— Правий ти, сину. Засиділися ми. Стара палиця хоч і стріляє, а спокою теж потребує.

Наступного ранку віз був запряжений. Батьки прощалися довго, Галина плакала, наставляючи Орисю берегтися, а Петро на прощання таки не втримався і шепнув Гнату:

— Ну що, куме, їдемо додому борозни перевіряти? Бо якщо ти тут таку бурю здійняв, то що ж у нас у селі буде!

Коли віз нарешті зник за лісом, Остап видихнув. Він повернувся в хату, де Орися вже прилягла на ліжко, вкрившись м'якою ковдрою.

— Нарешті тиша, — прошепотіла вона, простягаючи до нього руку.

Після тієї ганебної сварки біля ковадла, коли Остап виставив її геть, Варвара більше не з'являлася на очі родині коваля. Вона зрозуміла: Остап зараз — як розпечений моноліт, об який вона тільки зуби зламає. А Орися... Орися дивилася на неї так, наче тримала в руках не відра, а сокиру.

Щоб не дратувати Остапа і не притягувати до себе підозрілі погляди Орисі, Варка вирішила «відвести очі» всьому селу. Вона раптом згадала про Дядька Шпеня, який вже давно заглядався на її пишні форми. Вже наступного вечора вдова виставила на поріг глечик із вином і запросила Шпеня «підправити плетень». Село відразу переключилося на нову тему для пліток: «Дивись, Варка нарешті собі пару знайшла!». Вона спеціально сміялася на все подвір’я, щоб Остап, повертаючись із кузні, бачив: вона ним нібито не цікавиться. Вона розважалася з іншими, створюючи ілюзію, що коваль для неї — пройдений етап. Але то була лише ширма. Розважаючись зі Шпенем чи іншими чоловіками, вона кожного разу подумки порівнювала їхні слабкі руки з могутніми плечима Остапа. Вона просто чекала. Чекала, поки Орися обважніє, поки її характер стане капризним, а Остап почне шукати бодай хвилини спокою поза хатою.

Тим часом Остап, випровадивши батьків, нарешті зітхнув вільно. Хата належала тільки їм.