ЧУЖА ПРИСТРАСТЬ ТА НОВЕ ЖИТТЯ

Першою приголомшила всіх Маланка. Вона, яка вже давно змирилася зі статусом «бабусі» і готувала пелюшки для онуків, раптом почала дивно поводитися. Вона то плакала над мискою з капустою, то вибігала на подвір'я вдихнути морозного повітря, то дивилася на Гната такими очима, наче вони знову були молодятами біля Роставиці.

Коли Баба Яна, яка затрималася в Яру «на перевірку», прискіпливо оглянула Маланку, вона раптом так зареготала, що ледь не випала з лави.

— Ну, Гнате, ну, старий міх із вугіллям! — кричала вона, витираючи сльози. — Ви з Маланкою так заповзято гріхи замолювали, що небо вирішило вам власну копію подарувати! Маланко, ти при надії. Буде в тебе дитина разом з онуком в одну осінь!

Гнат впустив молоток на ногу, але навіть не відчув болю. Він дивився на свою Маланку, і в його очах промайнуло таке дике щастя, змішане з соромом, що баба лише поплескала його по плечу:

— Ну що, козаче, тепер точно доведеться кузню розширювати.

Але поки батьки розбиралися зі своїм пізнім щастям, над Остапом і Орисею згустилася інша хмара.

В Яру жила вдова — Варвара, яку в селі називали Варка. Вона була вродливою тією важкою, хижою вродою, яка не в'яне від роботи: чорні брови, очі, в яких горів неспокій, і стан, що не знав втоми. Її чоловік загинув на сплаві лісу, і відтоді Варка дивилася на чоловіків, як мисливець на здобич.

Коли Остап поставив свою кузню, вона почала з'являтися там щодня. То в неї ніж затупився, то рогач тріснув, то коня треба підкувати, хоча в неї була лише стара кобила, що ледь ноги переставляла.

— Майстре, — Варка підійшла до Остапа, коли той стояв біля горна. Вона навмисне розстебнула верхній ґудзик сорочки, попри прохолоду. — Кажуть, у тебе руки золоті. Може, зазирнеш до мене ввечері? У мене там двері в коморі перекосилися... не сила самій впоратися.

Остап не піднімав очей від металу.

— У мене, Варваро, вдома дверей вистачає, які треба лагодити. Попроси Дядька Шпеня, він за чарку що хочеш вирівняє.

— Шпень — то дерево сухе, — прошепотіла Варка, підходячи ближче, так що запах її важких парфумів із любистку змішався з димом. — А ти, Остапе, як криця. Гарячий. Твоя Орися зараз як квітка, що в’яне під дощем, їй не до твого вогню... А я знаю, як залізо гартувати.

Остап різко опустив молот на ковадло. Звук був такий, що Варка здригнулася.

— Іди додому, жінко. Моя Орися не в’яне, вона нове життя несе. А якщо ще раз почую такі речі — твоя кобила до смерті ходитиме боса, бо я до неї не доторкнуся.

Варка не пішла. Вона лише примружилася, і в її очах спалахнула справжня злість. Вона звикла отримувати те, що хоче.

Наступного дня Орися, повертаючись від криниці, зустріла Варку на вузькій стежці. Вдова не дала їй пройти, ставши посеред дороги.

— Що, господине, думаєш, раз черево росте, то й чоловіка втримаєш? — Варка зневажливо оглянула Орисю. — Остап — чоловік вогню. Йому буде затісно в твоїх молитвах і пелюшках. Він щодня в кузні на мене дивиться так, наче хоче розплавити.

Орися відчула, як усередині все похололо, але вона згадала науку Маланки та Баби Яни. Вона випрямилася, поставила відра на землю і подивилася Варці прямо в очі.

— Мій Остап на залізо дивиться, Варваро. А на сміття він не озирається. Ти можеш хоч гола біля кузні танцювати, але він знає різницю між вогнищем, що гріє дім, і пожежею, яка залишає тільки попіл.

Варка замахнулася, щоб ударити Орисю, але раптом з-за кущів вилетів костур і влучив удовиці прямо під коліна.

— Ану геть, сороко-білобоко! — з’явилася Баба Яна. — Ти що, захотіла, щоб у тебе язик бородавками поріс? Тобі мало було свого чоловіка в могилу звести, вирішила чужого спробувати? Тікай, поки я не наврочила тобі так, що на тебе навіть пси не гавкатимуть!

Варка, викрикуючи прокляття, втекла, але Орися бачила — це ще не кінець. Вдова була з тих, хто вміє підсипати отруту не в чашку, а в саму душу.

А ввечері Остап дізнався ще одну новину: Маланка, зніяковівши, зізналася, що дитина в неї штовхається так само сильно, як і в Орисі. Дві жінки в одній хаті чекали на дітей. Це було благословення. 

Це був вечір, який Яр запам’ятає надовго. Коли Баба Яна виголошувала свій «вердикт» щодо Маланки, у хаті спочатку зависла така тиша, наче всі разом води в рот набрали. А потім прорвало.

Петро, який саме в цей момент підніс до рота кухлик з узваром, поперхнувся, закашлявся і, витираючи вуса, видав такий регіт, що ледь не перекинув лаву.

— Ну, Гнате! Ну, куме! — вигукнув Петро, ляскаючи себе по колінах. — Я ж казав, що ковалі — то люди міцні, але щоб на старості літ такий фокус вилити! Це ж треба: стара палиця, а ще стріляє! Та що там стріляє — вона в тебе, мабуть, як гаубиця лупить, раз Маланка знову за животик береться!

Гнат стояв червоний, як розпечена підкова. Він то затирав потилицю, то дивився на свої величезні руки, наче вони самі, без його відома, те діло змайстрували.

— Та що ти, Петре, мелеш... — пробурмотів Гнат, намагаючись виглядати суворим, хоча в очах бісики стрибали. — То просто... повітря тут в Яру таке. Ліс, сосни... воно на здоров'я впливає.

— Повітря! — підхопив Петро, задихаючись від сміху. — Та в тебе не повітря, у тебе в штанах справжня блискавка зашита! Маланко, ти дивися, бережи Гната, бо він нам тут зараз все село ощасливить, якщо йому волю дати. Старий кінь борозни не псує, але, бачу, він ту борозну так переорав, що аж до сусідів чути було!

Маланка, хоч і соромилася, не витримала і сама пирснула в кулак.

— Ой, Петре, язик у тебе без кісток! Краще б допоміг піч розтопити, а не соромив на старість.

— Та чого соромити? — втрутилася Баба Яна, підморгуючи Гнату. — Це ж тепер у вас з Остапом змагання почнеться. Хто перший: син чи онук? Гнате, ти дивись, не підкачай, бо якщо Остапів малий раніше на світ вискочить, то буде твого «мізинчика» за вуха тягати!

Остап сидів поруч з Орисею, притискаючи її до себе, і теж не міг стримати посмішки.