Галина не могла більше терпіти. Плітки в селі пекли її, наче розпечене залізо, а сумніви гризли серце. Не сказавши нікому ні слова, вона накинула найтемнішу хустку і рушила на самий край села, туди, де в затінку кривого дуба стояла хата Пані Будячихи. Про цю бабу казали, що вона бачить не лише людей, а й тіні їхніх слів, що роками висять у повітрі.
Будячиха зустріла її на порозі, спираючись на костур, і в її очах, каламутних від старості, блиснуло щось гостре.
— Прийшла-таки, Галю? — прорипіла стара, не чекаючи вітань. — Шукаєш винного в тому, що дитина твоя ледь не вмерла? Думаєш, Маланка їй навмисне отруту в чашку підлила?
— Скажіть правду, бабусю! — Галина вхопилася за одвірок, відчуваючи, як тремтять коліна. — Чи то Маланка мститься за стару сварку? Чи хоче вона Орисю зі світу зжити, щоб Остап собі іншу знайшов? Люди ж мелють таке, що страшно слухати...
Будячиха раптом розреготалася — сухим, безрадісним сміхом, що нагадував шелест сухого листя.
— Люди мелють, а ти й вуха розвісила! Слухай сюди, жінко. Маланка дурна, що в трави лізе, яких не знає. Вона хотіла як краще, та тільки гірше зробила. Але не в тому біда. Твоя Орися віддувається не за зілля. Вона віддувається за всі ті чорні прокльони, що Маланка роками через ваш паркан кидала!
Галина похолола, а стара вела далі, тицяючи кощавим пальцем у бік хати Гната:
— Забула? Забула, як Маланка десять років тому, коли Гнат із Петром межу не поділили, вибігала на поріг і кричала, щоб ваш рід «на корені всох»? Забула, як вона бажала, щоб у вашій хаті «ні голосу, ні приплоду» не було? Те слово, Галю, — воно як іржа. Воно не зникло. Воно висіло над Орисею чорною хмарою весь цей рік.
Будячиха підійшла ближче, і її голос став схожим на шепіт вітру в димарі:
— Орися твоя зараз як губка. Вона те зілля випила не просто так — вона несвідомо хотіла випалити ту іржу з себе. Вона собою, своїм болем і кров’ю, те Маланчине прокляття розчиняла. Маланка хотіла колись твій рід убити, а тепер її ж слова її власного сина без надії лишали. Те зілля лише виштовхнуло назовні те, що Маланка своїм довгим язиком засіяла. Доки ті слова не будуть оплакані й прощені — спокою не чекай.
Галина стояла німа, наче в неї язик відняло. Вона згадала ті дні: лють Маланки, її перекривлене обличчя та страшні побажання, що летіли через тин.
— То що ж тепер робити? — ледь чутно запитала Галина.
— Йди, — відрізала Будячиха. — Йди і скажи Маланці, що слово — то не горобець, а залізний цвях у долю. Нехай тепер сама витягує те, що забила. А Орисю не чіпай — вона вже свою ціну заплатила.
Галина розвернулася і, не відчуваючи ніг під собою, побрела назад до села. У голові набатом гуділо: «На корені всох... ні приплоду...». Тепер вона знала: ворог не в глечику, ворог — у пам’яті.
Галина йшла через село, і кожен зустрічний здавався їй ворогом. Плітки, які ще зранку здавалися їй важливими, тепер розсипалися, як порох. Вона несла в собі правду, важчу за камінь на шиї. Вона бачила перед собою не Орисю, а те страшне обличчя Маланки десятирічної давності, коли та, розпатлана й люта, проклинала їхню хату.
Коли Галина влетіла в двір Гната, вона не стала гукати чи стукати. Вона штовхнула двері хати так, що ті вдарилися об стіну. У світлиці було тихо. Маланка саме сиділа біля ліжка хворої Орисі, змочуючи їй чоло холодною водою.
— Вийди, — глухо сказала Галина, зупинившись на порозі.
Маланка здригнулася, побачивши обличчя своєї колишньої подруги, а нині тещі свого сина. У погляді Галини було щось таке, від чого кров стигла. Маланка мовчки підвелася і вийшла в сіни, прикривши за собою двері до Орисі.
— Була я в Будячихи, — процідила Галина, наступаючи на Маланку. — Все дізналася. Про «корінь», про «всохне» і про те, як ти наш рід під паркан закопувала своїм язиком!
Маланка побіліла, наче щойно побілена піч. Вона відступила до самої стіни, хапаючись руками за груди.
— Ти що ж це, Маланю? — голос Галини затремтів від люті. — Ти десять років тому кричала, щоб у мене приплоду не було? Ти хотіла, щоб моя єдина дитина пусткою ходила? І ти тепер їй зілля підсовуєш, щоб «виправити» те, що сама занапастила? Та ти не Орисю рятувала, ти свою душу від пекла відкупити хотіла!
— Галю, я не тямила... Гнат тоді в крові прийшов... — Маланка сповзла по стіні на коліна, закриваючи обличчя руками. — Я ж не знала, що твій приплід — то мої онуки будуть! Я ж не знала, що мій Остап твою Орисю понад життя полюбить! Я щоночі той свій крик чую, Галю... Він мені спати не дає!
— А Орисі він жити не давав! — крикнула Галина. — Вона те твоє зілля пила не від хвороб, вона ту твою отруту випалювала! Сама ледь не згоріла, щоб твої слова розчинити!
У цей момент з кузні зайшли Гнат і Остап. Вони зупинилися, приголомшені цією сценою. Остап переводив погляд з плачучої матері на розгнівану тещу.
— Що тут діється? — запитав Гнат, і його голос змусив жінок замовкнути.
Галина повернулася до нього. В її очах стояли сльози.
— А те діється, Гнате, що твоя жінка десять років тому нашу долю зачинила. А ми, дурні, замок на паркані розбивали... Коли слово в серці закрите — ніяке ковадло не допоможе.
Остап підійшов до матері, підняв її за плечі. Його обличчя було наче з каменю витесане.
— То це правда, мамо? — тихо запитав він. — То це через ваші слова Орися кожну ніч плакала, що вона порожня?
Маланка не могла підняти очей. Вона лише ридала, здригаючись усім тілом.
Раптом двері світлиці відчинилися. Орися вийшла, тримаючись за одвірок. Вона була в одній сорочці, бліда, але в її погляді було стільки сили, що всі мимоволі розступилися.
— Досить, — сказала вона, і в сінях запала тиша. — Мамо Галю, не кляніть її більше. Мамо Маланко... підніміть голову. Тієї ночі, коли мені було найгірше, я чула ваші слова. Вони кружляли навколо, як чорні круки. Але вогонь, що всередині мене горів, їх спалив. Кожне. До єдиного. Тепер там чисте поле.
#613 в Жіночий роман
#157 в Різне
#128 в Гумор
від ненавісті до кохання, дарк-роман, український гумор і колорит
Відредаговано: 20.02.2026