ОТРУТА СЛІВ

Селом поповзли чутки, липкі та брудні, наче осіння багнюка. На кожній лаві біля перелазу тільки й шепотілися про те, як Маланка «невістку зі світу зживає». Казали, що то була не допомога, а давня відьмацька помста за тридцять років ворожнечі між родами.

— Та ви подивіться, — сичала на базарі стара перекупка, яку Остап колись прозвав Тіткою Квашеною Капустою, — вона ж її отруїла! Навмисне дала таке, щоб Орися з ліжка не встала. Не хоче Маланка чужої крові у своїй хаті, ох не хоче!
 

Ці розмови, звісно, долетіли і до хати Петра. Галина спочатку гнала їх від себе, хрестилася і затикала вуха. Вона ж знала Маланку все життя, хоч і через паркан. Але серце матері — то вразлива струна. Щоразу, коли вона бачила бліду Орисю, яка ледь переставляла ноги після того зілля, у Галини всередині щось крижаніло.

Одного дня Галина не витримала. Вона прийшла до кузні, де Петро якраз допомагав Гнату лагодити важкого плуга.

— Петре, — голос її тремтів, — люди кажуть... люди кажуть, що Маланка це навмисне. Що вона хоче Орисю до могили звести, щоб Остап собі «свою» знайшов, не з нашого роду.

Петро зупинився, тримаючи важкий молот. Він глянув на Гната. Той теж замер, спершись на ковадло. В кузні раптом стало так тихо, що чути було, як десь у кутку шкребеться миша.

— Галю, не неси дурниць, — відрізав Петро, але в його очах теж промайнув сумнів. — Маланка дурна, що в трави лізе, але не вбивця.

— А якщо ні?! — викрикнула Галина, і сльози бризнули з її очей. — Моя дитина ледь не вмерла! Ви з Гнатом п’єте разом, замок розбиваєте, а мою доньку там у могилу заганяють! Може, то вона так за ту стару сварку мститься? Поки ми тут миримося, вона Орисю по краплі труїть!

Гнат повільно підійшов до Галини. Його обличчя було темним від сажі й гніву.

— Слухай мене, Галю. Моя Маланка — жінка не від світу цього, це правда. Вона глузд втратила, коли те зілля варила. Але якщо ти ще раз скажеш, що вона ворог Орисі — то краще нам знову той паркан ставити. Бо Маланка Орисю любить, хоч і по-своєму, через дурість.

Але зерно сумніву було посіяне. Галина тепер щодня приходила до хати Гната, наче ревізор. Вона заглядала в кожен глечик, обнюхувала кожну миску з їжею, яку давали Орисі. Це створювало таку напругу, що повітря в хаті можна було різати ножем. Маланка ходила чорніша за хмару, не сміючи слова сказати, а Орися опинилася між двох вогнів — матір’ю, яка не вірила, і свекрухою, яка мовчала від сорому.

Якось увечері, коли Галина знову почала допитуватися, що саме Орися їла на обід, втрутився Остап. Він якраз зайшов із двору, втомлений і роздратований.

— Досить, мамо Галю! — сказав він, стаючи між жінками. — Якщо ви ще раз натякнете, що в цій хаті моїй дружині бажають зла, я сам вас за ворота виведу. Орися — моя дружина. І якщо я не вберіг її від однієї помилки, то від ваших підозр убережу точно.

Галина застигла. Вона побачила в очах зятя таку силу, що зрозуміла: Остап не дасть Орисю в образу нікому — ні матері, ні тещі.

— А слухи в селі... — почала було вона.

— А слухи в селі розносить Пан Тріска та його компанія, бо їм нудно жити без чужого горя! — відрубав Остап. — Йдіть додому, мамо. І приходьте тільки тоді, коли в серці буде мир, а не базарні плітки.