МЕЖА МІЖ СВІТАМИ

Минали місяці. Осінь пофарбувала сади в золото, а потім скинула листя, залишивши дерева голими й беззахисними перед першими морозами. Для Орисі ці місяці стали справжнім випробуванням віри. Попри те, що в хаті панував мир, а Остап щоночі доводив їй свою любов, її лоно залишалося мовчазним.

Щоразу, коли вона бачила на обличчі Маланки німе запитання, або коли Петро, заходячи в гості, мимоволі дивився на її стан, Орися відчувала, як усередині знову прокидається той самий холодний відчай. Вона почала думати, що розбитий замок — то була лише красива казка, а її біда набагато глибша.

Одного вечора, коли Остап затримався в кузні, а Гнат пішов до сусіда, Орися дістала той самий вузлик, який їй дала Маланка. Червона нитка наче пекла пальці.

— Гірше вже не буде, — прошепотіла вона, дивлячись на корінь папороті.

Вона заварила зілля, як учила свекруха. Відвар вийшов темним, густим і пахнув сирою землею та застояною водою з болота. Орися заплющила очі й випила все до дна. Смак був такий гіркий, що звело вилиці, а горло обпекло наче рідким металом.
 

Біда прийшла посеред нічі. Орися прокинулася від того, що її тіло наче розривало зсередини. Живіт скрутило таким нестерпним болем, якого вона не відчувала ніколи в житті. Вона спробувала покликати Остапа, але з горла вирвався лише слабкий стогін.

— Остапе... — видихнула вона, сповзаючи з ліжка на холодну підлогу.

Остап миттєво підхопився. Побачивши дружину, яка корчилася в судомах, біла як крейда, він похолов. Її шкіра була крижаною, а на лобі виступив крупний холодний піт.

— Орисю! Що з тобою?! — він підхопив її на руки, перекладаючи на лаву ближче до світла.

Вона не відповідала. Її дихання стало уривчастим, а очі закотилися. З кутка гупнули двері — прибігли Маланка з Гнатом. Побачивши порожню чашку на столі й залишки зілля, Маланка зблідла так, що стала схожа на привида.

— О Господи... Орисю! Ти все випила? — закричала стара жінка, хапаючись за голову. — Я ж казала — по ковтку! Тільки по ковтку на повний місяць!

— Що ти їй дала, мати?! — Остап закричав так, що затремтіли сволоки. — Ти отруїла її!

— Я хотіла допомогти... — ридала Маланка, кидаючись до печі за молоком. — Це корінь сили, він випалює все лихе, але він надто міцний...

Наступні кілька годин стали для родини справжнім пеклом. Орисю кидало то в жар, то в холод. Вона марила, кликала батька, плакала за ненародженими дітьми й благала Остапа не кидати її на тій межі, де вона зараз блукала.

Остап не відходив від неї ні на крок. Він тримав її за руки, віддаючи все тепло свого тіла. Його очі були сухими й страшними.

— Якщо вона помре, мати... — процідив він крізь зуби, і Гнат мусив тримати сина за плечі, щоб той не накоїв лиха.

На світанку, коли сонце ледь торкнулося димаря кузні, Орися затихла. Вона лежала зовсім нерухомо, ледь дихаючи. Маланка безперестанку молилася в кутку, Гнат похмуро дивився у вікно, а Остап просто притиснув свою голову до її грудей, слухаючи слабкий, майже непомітний удар серця.

Раптом Орися глибоко зітхнула і розплющила очі. Погляд був слабкий, але вже притомний. Вона подивилася на Остапа, потім на перелякану Маланку.

— Води... — ледь чутно прошепотіла вона.

Коли вона випила кілька ковтків, до неї почав повертатися колір обличчя. Вона вижила, але була така слабка, наче з неї справді витягли все життя, щоб потім вдихнути його заново.

— Пробач мені, Остапе, — прохрипіла вона. — Я так хотіла... я просто так хотіла бути справжньою для тебе.

Остап притиснув її до себе, не зважаючи на присутність батьків.

— Ти і є справжня. Дура ти моя кохана... Мені не треба нікого, крім тебе. Хай хоч увесь світ іржею заросте, аби ти дихала.

Маланка підійшла до ліжка, впала на коліна і взяла руку Орисі:

— Пробач і мені, доню. Моя провина. Я думала, що силою можна долю прискорити. А доля — вона як залізо: якщо перегріти, то воно трісне. Більше ніяких зілль. Ніколи.

Орися заснула глибоким, цілющим сном. Але Маланка, виходячи з кімнати, тихо шепнула Гнату:

— Ти бачив її очі? Вона тепер інша. Той корінь випалив усю стару тугу. Тепер її земля чиста. Тепер можна і сіяти.

Гнат, який до цього похмуро мовчав, наче грозова хмара, нарешті не витримав. Він різко відставив порожній кухлик і подивився на Маланку так, що та мимоволі зіщулилася. Його голос, низький і густий, прозвучав у ранковій тиші як вирок.

— Годі! — Гнат гримнув долонею по столу, хоча й притишено, щоб не злякати сон Орисі. — Баба Яна тобі в голову дурниць наплела, а ти й рада старатися? Я в усе це не вірю і вірити не збираюся! Це не «сила землі», Маланко, це звичайна отрута!

Він підвівся, важко спираючись на стіл, і вказав пальцем на порожній глечик із залишками відвару.

— Треба мати глузд у голові, а не порожнечу, щоб таке радити дитині! Ти що, забула, як ми її ледь із того світу витягли? Одна справа, коли ти сама по закутках якимись травами займаєшся і дурницями голову собі забиваєш, а зовсім інша — коли діло торкається чужого життя! Ти ледь не вбила власну невістку своїми «коренями»!

Маланка хотіла щось заперечити, відкрила рот, але Гнат перебив її поглядом.

— Не смій більше підсовувати їй ніякого зілля! Чуєш мене? Ковальська хата на залізі та правді стоїть, а не на відьмацьких помиях. Якщо Бог захоче дати дитину — дасть без твого коріння. А якщо ні — то будемо жити так, але живою і здоровою людиною, а не тінню. Ще раз побачу подібне — сам те зілля тобі в горло заллю, щоб знала, як воно «чистить»!

Маланка опустила голову, витираючи сльози краєм хустки. Вона вперше побачила чоловіка в такому гніві. Остап, який сидів біля Орисі, мовчки кивнув, підтримуючи батька. Для нього в ту ніч світ ледь не розлетівся на друзки, і він більше не збирався ризикувати.

— Батько правий, мамо, — тихо, але холодно додав Остап. — Орисю більше не чіпайте. Вона — не метал, щоб її так гартувати.