ДВІ ГОСПОДИНІ

Маланка стояла біля столу, спритно закидаючи дрова у піч. Вона зиркнула на невістку — гостро, вивчаюче, але без тієї іронії, яку завжди мав Петро. Маланка була жінкою кремнієвої породи: мовчазна, працьовита і вірна своєму роду до останнього подиху.

— Прокинулася, господине? — Маланка кивнула на рогачі. — Остап уже в кузні з батьком. Кажуть, сьогодні такий день, що метал сам під молот проситься. Сідай, поїж, бо робота чекає.

Орися взялася допомагати, але відразу відчула різницю. У батьковій хаті вона знала кожну тріщину на лаві, кожну щілину в підлозі. Тут же все було «Гнатове». Посуд стояв інакше, ніж у Галини, рушники були вишиті іншим хрестиком — суворішим, чоловічим.

— Мамо, — обережно почала Орися, беручи відро, — я сама по воду сходжу. Ви відпочиньте.

— По воду вона піде... — пробурчала Маланка, але в очах промайнуло схвалення. — Йди. Тільки дивись, у нас криниця глибша, ніж у Петра. Ланцюг треба тримати міцно, бо вирве з руками.

Тим часом у кузні стояв такий гуркіт, що шибки в хаті дрижали. Гнат та Остап працювали в парі. Це було дивовижне видовище: старий майстер і молодий велетень, рухи яких були синхронні, наче в одному серці. Вони не говорили — метал не любить зайвих слів.

Коли вони нарешті зробили перерву, Остап витер піт чорним від кіптяви рукавом. Його очі світилися тим самим диким вогнем, який Орися побачила в ньому під час весільної пожежі.

— Ну що, сину? — Гнат сів на колоду, важко дихаючи. — Бачу, сила до рук повернулася. Чи то повітря в нас таке, чи то жінка нарешті додому прийшла?

— Все разом, батьку, — всміхнувся Остап, дивлячись у бік хати. — Я тільки тепер зрозумів: не можна будувати дім на чужому фундаменті, навіть якщо він золотий. Мені треба було почути, як у моїх стінах Орися дихає.

— Воно то так, — Гнат примружився. — Але гляди, тепер у тебе в хаті дві жінки. А жіноча рада — то страшніше за розпечений чавун. Маланка моя — жінка добра, але вона тридцять років тут кожною тріскою командувала. Орисі доведеться свій характер показувати, якщо хоче не тінню бути, а господинею.

Якраз у цей момент до кузні підійшла Орися з глеком холодного квасу. Вона виглядала спокійною, але в її погляді з’явилася та впевненість, якої Остап не бачив увесь цей рік.

— Остапе, — вона подала йому глек, ігноруючи Гната, який хитро спостерігав. — Я переставила твою скриню під вікно. І рушники свої повісила поруч із материними. Сподіваюся, ти не проти?

Остап ковтнув квасу і подивився на батька. Гнат лише хмикнув у вуса.

— Роби, як знаєш, дружино. Тепер це і твій поріг.

Але справжнє випробування чекало ввечері. До хати зазирнув Петро. Він прийшов «перевірити», як там його донька, але приніс із собою не лише гостинці, а й свіжу порцію новин.

— Ну що, сусіди? — Петро сів на лаву, дивлячись на Маланку, яка якраз ставила вечерю. — Бачу, зять мій нарешті протверезів від сімейного життя. Орисю, мати там плаче, каже, хата порожня стоїть. Може, хоч на вихідні завітаєте? Бо Галина вже Василя (сусіда) просить, щоб він їй дрова порубав.

Остап відставив миску і подивився на тестя.

— Тепер у мене свої дрова, тату Петре. І своя хата. Ми завітаємо, але гостями. Нехай Галина не плаче, я прийду і сам усе порубаю, але жити ми будемо тут.

Петро хотів був щось додати, але Баба Яна, яка «випадково» проходила повз і заглянула на вогник, перебила його своїм костуром:

— Досить вам землю міряти! — гаркнула вона. — Ви краще подивіться, як молоді світяться. Остапе, Орисю, ви вже межу перейшли. Тепер готуйтеся — скоро прийде час, коли не межі ділитимете, а пелюшки. Тільки знайте: небо відкривається не тоді, коли ти в чужій хаті просиш, а коли в своїй — до ладу все доводиш.