НОВИЙ ПОРІГ

У кузні панував сутінок, розрізаний лише червоним загравам горна, яке Остап розпалив, щоб зігріти Орисю після її відчайдушного пориву. Навколо лежали розкидані інструменти та перекинуті діжки — німі свідки бурі, що щойно вщухла. Вони сиділи прямо на ковадлі, притиснувшись одне до одного, і запах диму здавався зараз солодшим за будь-які квіти.

Остап тримав долоні Орисі у своїх, зігріваючи їх своїм подихом. Він довго мовчав, дивлячись на вогонь, а потім заговорив — тихо, але так твердо, що кожне слово лягало, як удар молота по гарячій сталі.

— Орисю, подивися на мене, — він підняв її підборіддя. — Цей рік... він був як кривий цвях. Ми жили в хаті твого батька, Петра. Я вдячний йому, він прийняв мене як сина, але я відчуваю, як у тому домі я втрачаю себе. Кожен кут там нагадує мені, що я — гість. Щоразу, коли ми сваримося, я чую його кроки за стіною, і мені здається, що я винен перед ним, а не перед тобою.

Він зітхнув, і в його очах відбилося полум'я горна.

— Ми занадто довго тулилися на межі. Може, небо тому й мовчить, що ми ніяк не знайдемо свого справжнього дому? Чоловік повинен вести дружину до свого порога. Моє коріння там — у хаті мого батька Гната. Там моє ковадло стоїть на своєму місці, там мої предки в стіни вдивляються. Я хочу, щоб ти прокидалася господинею, а не донькою, яка боїться засмутити батька своєю печаллю.

Орися слушала його, і вперше за довгий час відчула, як вузол у грудях починає розв'язуватися.

— Ти хочеш, щоб ми пішли до твоїх? До Гната й Маланки? — прошепотіла вона.

— Так. Сьогодні ж. Зберемо скриню, заберемо твої речі. Я хочу, щоб ми почали все спочатку, але на моїй землі. Там, де я — господар, а ти — моя дружина, а не гостя. Може, саме там, під стріхою мого роду, і наша доля нарешті відігріється. Бо тут, на очах у Петра, ми наче під мікроскопом. Досить.

Остап підвівся, підтягуючи Орисю за собою.

— Йдемо в хату. Скажемо Петру. Це буде важка розмова, він чоловік гострий, але він зрозуміє. Ковалю треба свій димар, а сім'ї — свій затишок.

Коли вони вийшли з кузні на подвір'я, Петро стояв біля криниці, спостерігаючи за ними з-під насуплених брів. Він бачив їхні зчеплені руки і зрозумів усе без слів.

— Що, зятю? — Петро витер руки об фартух. — Пороги міняти надумали?

— Пора нам, — спокійно відповів Остап, не опускаючи очей. — Дякуємо, що тримали нас цей рік, але я веду Орисю у свій дім. До батька Гната. Нам треба свій корінь пускати, а не на вашому триматися.

Петро довго мовчав. Його очі на мить зволожилися, він глянув на Орисю, яка притислася до плеча чоловіка, і повільно кивнув.

— Справедливо, Остапе. Дерево, яке не пересадили вчасно, великим не виросте. Тільки гляди мені... якщо вона там засумує — я той паркан за одну ніч назад поставлю, і цього разу він буде вищий за твою церкву.

— Не засумує, — обіцяльно промовив Остап. — Тепер ми знаємо, де наш берег.