КРИК МЕТАЛУ

Вона не пішла додому. Вона розвернулася і, не розбираючи дороги, кинулася до кузні — тієї самої, яку Остап покинув тиждень тому. Петро та Гнат, що стояли неподалік, хотіли її зупинити, але побачивши її обличчя, відступили. В її очах палахкотіло таке божевілля, перед яким навіть вогонь здавався холодним.

Орися влетіла в кузню. Там пахло пилом і забуттям. Вона схопила важкий залізний лом, що стояв біля входу, і з розмаху вдарила по ковадлу.

— Гей! — закричала вона, і цей крик був схожий на виття пораненого звіра. — Ти кинув це?! Ти кинув нас?!

Вона вдарила знову. Цього разу по стелажу з інструментами. Кліщі, молотки, заготовки — все полетіло на долівку з гуркотом, що розколов тишу вечора. Орися трощила все, до чого могла дотягнутися. Вона перевертала діжки з водою, розкидала вугілля, била по стінах, наче намагалася вибити з цієї будівлі саму пам’ять про коваля.

— Нащо воно тут стоїть?! — кричала вона, задихаючись. — Нащо цей молот, якщо він не кує щастя?! Нащо це залізо, якщо воно тільки вбиває нас?!

Остап, почувши гуркіт у своєму святилищі, прибіг на подвір’я. Він стояв на порозі, хитаючись, але побачене миттєво вибило з нього хміль. Орися з розпатланим волоссям, у порваній сорочці, з ломом у руках, трощила його життя.

— Орисю! Схаменися! — він кинувся до неї, намагаючись перехопити руки.

— Не підходь! — вона замахнулася ломом, і він ледь встиг відскочити. — Тобі ж було все одно! Ти ж хотів, щоб усе іржавіло! То дивись! Дивись, як воно руйнується! Я сама все розвалю! Кожну твою деталь, кожну твою обіцянку!

Вона замахнулася на горно, збираючись розбити кладку, але Остап перехопив її ззаду. Він обхопив її за талію, притискаючи руки до тулуба. Орися пручалася, кусалася, кричала, поки нарешті сили не покинули її. Лом із дзвоном упав на каміння.

Вона обм’якла в його руках, ридаючи так важко, що її плечі здригалися в конвульсіях.

— Ненавиджу... — хрипіла вона. — Ненавиджу цей дім, цю кузню... ненавиджу те, що я порожня...

Остап розвернув її до себе. Його обличчя було в сажі, серце калатало так, наче він щойно пробіг версту. Він взяв її обличчя у свої великі долоні, змушуючи дивитися на нього.

— Подивися на мене, — прошепотів він, і в цьому шепоті нарешті не було алкоголю, тільки гостра, як бритва, тверезість. — Подивися! Ти думаєш, я втік від тебе? Я втік від свого безсилля! Я ненавиджу себе за те, що не можу захистити тебе від твоєї ж печалі.

Він притиснув своє чоло до її чола. В кузні панував хаос: розкидані інструменти, розлита вода, розбиті горщики. Але посеред цього розгрому вони нарешті стояли разом — без масок, без гордості, без стін.

— Ми не порожні, Орисю, — сказав він, і його голос здригнувся. — Ми загартовані. Ти розбила мою кузню, але ти розбудила мене. Хай воно все горить синім полум’ям, якщо я не можу просто обійняти свою дружину.

Він підхопив її на руки, прямо посеред цього сміття і заліза, і міцно поцілував. Це був смак солі, диму і повернення до життя.

А за дверима кузні Петро, Гнат, Галина та Маланка мовчки спостерігали, як у темному вікні кузні знову зажевріло життя.

— Ну що, куме? — тихо запитав Петро, витираючи сльозу. — Будемо кузню ремонтувати?

— Будемо, Петре, — відповів Гнат. — Але спочатку даймо їм побути в цьому розгромі. Бо саме на руїнах найкраще будувати щось нове.