ГІРКИЙ ГАРТ

Минув тиждень. Сім днів, які здалися Орисі довшими за тридцять років батьківської ворожнечі. Кожен ранок починався однаково: вона виходила на поріг, вдивляючись у бік хати Гната, сподіваючись побачити знайому широку постать або почути впевнений гуркіт молота. Але кузня мовчала. Стара кузня Остапа стояла холодною, а молот, який колись був продовженням його руки, тепер припадав пилом.

Остап не повернувся. І що страшніше — він перестав бути тим Остапом, якого всі знали.
 

Чутки селом котилися швидше, ніж каламутна вода в Роставиці після зливи. Казали, що коваля наче підмінили. Він більше не розпалював горно, не брав замовлень. Його дедалі частіше бачили в місцевого шинкаря або на лаві під старою вербою з пляшкою каламутної наливки в руках.

Остап пив мовчки. Не буянив, не ліз до бійки, як колись Василь. Він просто сидів, вставивши скляні очі в одну точку, і пив так, наче намагався залити вогонь, що випалив його зсередини. Алкоголь не робив його веселим — він робив його важким і непробивним, як неотесана брила чавуну.

Гнат намагався з ним говорити.

— Сину, схаменися! — гримав батько, забираючи пляшку. — Ти ж майстер! У тебе руки золоті, а ти їх у сивуху вмочаєш! Подивися на матір — вона ж очі всі виплакала.

Остап лише піднімав на нього каламутний погляд, у якому не було ні злості, ні каяття.

— Немає більше майстра, батьку, — хрипів він. — Майстер був, коли мав для кого кувати. А зараз... нащо воно мені? Хай іржавіє. Все хай іржавіє.

В хаті Петра теж панував морок. Орися змарніла так, що вишиванка на ній висіла, як на кілку. Вона бачила його здалеку — бачила, як він іде селом, похитуючись, з опущеними плечима. Їй хотілося побігти до нього, впасти в ноги, викричати все своє горе, але гордість і страх перед його холодним поглядом тримали її на місці.

— Оце так накував... — зітхав Петро, сидячи на порозі. — Глянь, Маланю, що ми наробили. Думали, паркан знесли — і діло в капелюсі. А виявляється, ми їм таку ношу на плечі поклали, що вони під нею гнуться.

Одного вечора Орися не витримала. Вона взяла чистий рушник, зібрала в кошик свіжих пирогів — тих самих, які Остап любив найбільше — і пішла до хати Гната. Вона йшла через той самий колишній паркан, і кожен крок віддавався болем у серці.

Вона застала його на задньому дворі, біля поваленої верби. Остап сидів на землі, прихилившись спиною до стовбура. Одяг брудний, обличчя заросло щетиною, погляд блукав десь далеко.

— Остапе... — тихо покликала вона.

Він повільно повернув голову. Побачивши її, він не зрадів. Його губи скривилися в гіркій усмішці.

— Прийшла? — голос був чужим, прокуреним і хрипким. — Чого тобі? Принесла ще одну порцію докорів? Чи прийшла подивитися, як «кат» твій до дна доходить?

— Я пирогів принесла... — вона поставила кошик на траву, ледь стримуючи сльози. — Повертайся, Остапе. Батько кузню не закриває, чекає на тебе. І я чекаю.

Остап раптом розреготався — диким, недобрим сміхом.

— Чекаєш? А що змінилося, Орисю? Живіт виріс за тиждень? Чи небо змилостивилося? Нічого не змінилося. Я як був для тебе нагадуванням про твою «біду», так і залишився. Тільки тепер я ще й п’яниця. Тобі ж тепер легше, правда? Тепер ти можеш мене ненавидіти за діло, а не просто так.

Він схопив пляшку і зробив великий ковток, дивлячись їй прямо в очі.

— Йди додому, Орисю. Там тепло, там Петро жартує. А в мене тут — тільки залізо і полин.

Орися стояла перед ним, і вперше за цей рік вона відчула не жалість до себе, а справжній, великий страх за нього. Вона зрозуміла: якщо вона зараз нічого не зробить, той вогонь, який вона так любила в ньому, згасне назавжди, залишивши по собі лише холодний попіл.