ПОВЕРНЕННЯ ДО СВОЇХ

Остап не просто вийшов — він пішов так, наче за спиною в нього все ще палахкотіла та сама весільна пожежа, але цього разу він не збирався її гасити. Він перетнув подвір’я широкими кроками, не озираючись на вікна хати Петра, де за фіранкою застигла Орися.

Цей рік у батьків дружини був для нього випробуванням. Він терпів жарти Петра, намагався бути ідеальним зятем, кував, будував і мовчав. Але холод, що оселився в їхньому з Орисею ліжку, виявився важчим за будь-яку роботу. 
 

Гнат якраз виходив на ґанок покурити, коли побачив постать сина. Остап ішов без речей, лише в розхристаній сорочці, з обличчям, на якому відбивалася глуха нічна лють.

— Сину? — Гнат випустив дим, серце старого коваля тривожно стиснулося. — Що сталося? Орися захворіла?

Остап зупинився біля хвіртки свого рідного дому. Він подивився на батька, і в місячному світлі Гнат побачив, що руки сина тремтяться — не від страху, а від надлюдської напруги.

— Нічого не сталося, батьку. Просто... дай мені ключ від моєї старої комірчини. Я переночую тут.

З хати вибігла Маланка, накинувши на плечі хустку. Вона одразу все зрозуміла. Материнське серце не обманеш — вона бачила цей холод у доньці вже кілька місяців, але сподівалася, що молодість і кохання його розтоплять.

— Остапчику, дитино, — вона підійшла до нього, намагаючись торкнутися його плеча, але він м’яко, проте рішуче відсторонився. — Посварилися? То воно буває, притріться... Повернися, вона ж там плаче, мабуть.

— Нехай плаче, — відрізав Остап, і цей голос був холоднішим за крижану воду в діжці коло кузні. — Їй там, мабуть, легше плакати в порожній хаті, ніж дивитися на мене. Вона думає, що я — її кат, батьку. Що я рахую дні та місяці.

Він зайшов до своєї старої кімнати. Тут усе залишилося так, як було до весілля. Запах старого заліза, шкіряного фартуха, пилу та сухого зілля. Остап не запалював світла. Він сів на вузьке ліжко, яке тепер здавалося йому замалим, і обхопив голову руками.

А в хаті Петра тим часом панувала мертва тиша. Петро сидів на лаві, підперши щоку рукою.

— Ну що, дочекалася? — запитав він, коли Орися вийшла зі світлиці з червоними від сліз очима. — Пішов. До Гната пішов. Перший раз за рік він свій поріг переступив не гостем, а господарем, що втік від власної жінки.

— Я не хотіла... — прошепотіла Орися, притискаючи до грудей його стару сорочку, яку він залишив на стільці.

— Хотіла чи не хотіла, а діло зробила, — Петро зітхнув, і в його голосі вперше за довгий час почулася гіркота. — Ти думала, що він — кремінь, що по ньому можна бити вічно. А він — чоловік. Йому теж треба знати, що він тобі потрібен сам по собі, а не тільки як батько твоїх ненароджених дітей.

Ця ніч була найдовшою для обох родів. Між двома хатами, де колись стояв паркан, тепер пролягла невидима прірва. І хоча фізично перепони не було, Орися відчувала: ця порожнеча набагато страшніша за будь-які штакети.

Остап лежав у темряві, дивлячись у стелю. Він відчував на пальці сталеву каблучку. Вона пекла йому шкіру. «Моя навіки», — згадалося йому.

— Навіки, — гірко прошепотів він. — Якщо ми не вб’ємо одне одного цією тишею раніше.