ХОЛОДНЕ ГОРНО

Орися дедалі частіше мовчала. Вона перестала співати, коли поралася на городі, не вибігала назустріч Остапові, коли той повертався з кузні, обвітрений і втомлений. Вона стала подібною до тієї сталі, яку Остап забув у воді: твердою, негнучкою і відчужено-холодною.

Її краса тепер здавалася застиглою. Очі, що колись іскрилися сміхом, стали схожі на глибокі замерзлі криниці. Вона почала уникати дотиків. Коли Остап намагався обійняти її ззаду, кладучи свої важкі, гарячі руки їй на плечі, вона мимоволі здригалася й делікатно, але рішуче відсторонювалася, знаходячи якусь термінову справу коло печі чи скрині.

— Орисю, що з тобою? — запитав він одного вечора, коли вони сиділи за вечерею в повній тиші. Чути було тільки, як цокає старий годинник і як за вікном гуляє вітер.

— Нічого, Остапе. Втомилася, — коротко відповіла вона, не піднімаючи очей від тарілки.

— Ти вже місяць «втомилася», — його голос став низьким, у ньому почувся метал. — Ти дивишся на мене так, наче я чужий. Наче я — той самий Василь, що хотів нашу хату спалити.

— Може, краще б він її спалив, — раптом випалила вона, і сама вжахнулася своїм словам. — Принаймні тоді ми б знали, чому нам так гірко. А зараз... хата повна, стіл широкий, а в хаті — пустка. Ти куєш плуги, куєш сокири... а для кого ти це робиш? Хто їх візьме після тебе?

Остап повільно поклав ложку. Його обличчя скам’яніло.

— То ось воно що. Ти знову про це.

— А про що мені ще думати?! — Орися схопилася з-за столу, її голос зірвався на крик. — Я бачу, як сусідські діти бігають під твоїми вікнами! Я бачу, як твоя мати дивиться на мій живіт кожного разу, коли заходить! Ти думаєш, я не відчуваю, як ти вночі не спиш і чекаєш? Ти чекаєш не мене, Остапе. Ти чекаєш того, кого я не можу тобі дати!

— Замовкни, — Остап підвівся, і його тінь накрила всю стіну. — Ти зараз говориш не своїм голосом. Це злість у тобі говорить.

— А чиїм мені говорити? — вона вже не могла зупинитися, сльози нарешті прорвалися, але це були не сльози полегшення, а сльози образи. — Ти коваль, ти звик, що все можна перекувати, якщо добре вдарити. То удар мене! Може, я тоді нарешті стану «правильною»! Може, тоді з мене вийде та пустка, що не дає нам жити!

Вперше за весь час Остап не підійшов, щоб її заспокоїти. Він стояв навпроти, і в його очах відбивався такий біль, якого Орися ще ніколи не бачила. Він мовчки взяв свій кашкет, розвернувся і вийшов із хати, з силою гупнувши дверима.

Орися впала на лаву і затулила обличчя руками. Вона чула, як на подвір’ї Петро щось запитав у Остапа, але той нічого не відповів. Через хвилину з кузні почувся перший удар молота. Потім другий. Третій.

Це був не той ритмічний, впевнений стук, до якого всі звикли. Це був розлючений, хаотичний гуркіт. Остап бив по залізу так, наче хотів розбити саму долю.

Петро, почувши це, прийшов у хату. Він подивився на доньку, яка здригалася від кожного удару молота, що долинав із двору.
 

— Догралася, Орисю? — тихо запитав батько. — Ти думаєш, йому легше? Ти думаєш, він не людина, а шматок чавуну? Ти зараз руйнуєш його віру в тебе. 
 

Тату, я не можу так більше... — прохлипала вона.

— Тоді йди і скажи йому це. А не кидайся словами, як камінням. Бо камінь можна підняти, а слово, що в серце влучило, іноді й кузня не розплавить.

А молот у кузні все гупав і гупав, розриваючи нічну тишу села, і кожна іскра, що вилітала з-під нього, була схожа на маленьку зірку, яка вмирає, так і не встигнувши народитися.