ТИША В КОЛИСЦІ

На подвір’ї, де раніше стояв паркан, тепер пишно розрісся спільний сад. Петро та Гнат збили той самий величезний стіл, але за ним усе частіше сиділи тільки дорослі. Сонце, як і раніше, вставало над Роставицею, Остап щоранку йшов до кузні, і звук його молота — ритмічний, владний, невтомний — розносився по всьому селу. Але в самій хаті оселилася тиша, якої ніхто не чекав.

Орися прокидалася ще до світанку. Вона дивилася на Остапа, який спав поруч — його широкі плечі, важкі руки, що колись так впевнено тримали її у вогні пристрасті. Він був її захистом, її диханням, її чоловіком перед Богом і людьми. Але щоразу, коли місячні цикли поверталися з невблаганною точністю, вона відчувала, як усередині неї щось обривається.

Вона довго стояла біля вікна, затиснувши сталеву обручку в кулаці так міцно, що літери «Моя навіки» врізалися в долоню.

— Чому? — шепотіла вона в порожнечу світлиці.

Галина та Маланка спочатку жартували.

— Нічого, доню, — казала Галина, підкладаючи Орисі найкращі шматочки пирога. — Ми з твоїм батьком теж не одразу... Петро тоді все казав, що лелека дорогу до нашої хати забув.

Але минуло літо, промайнула золота осінь, випав і розтанув перший сніг, а живіт Орисі залишався таким же пласким і струнким, як у день весілля. Жарти в хаті почали вщухати. Маланка все частіше мовчки зітхала, дивлячись, як донька довго затримує погляд на чужих дітях біля церкви.

Найважче було з Остапом. Він ніколи не дорікав. Жодного слова, жодного кривого погляду. Він став ще ніжнішим, ще уважнішим, але ця його мовчазна підтримка пекла Орисю сильніше за розпечене залізо. Коли він обіймав її вночі, вона відчувала, як він завмирає, наче прислухаючись до чогось усередині неї. Наче чекав того самого дива, яке ніяк не приходило.

Остап почав працювати ще запекліше. Його молот тепер гупав до пізньої ночі. Він викував для хати все: від витончених завіс на вікна до міцних засувів. Але він не кував колиску. Він боявся прикликати біду або дати Орисі марну надію.

Одного разу вечором, коли в хаті було особливо тихо, Петро сів поруч із донькою на порозі. Він довго мовчав, крутячи в пальцях суху травинку. Його колишній гумор кудись зник, поступившись місцем батьківському болю.

— Знаєш, Орисю... — почав він тихо. — Земля теж не щороку дає врожай. Іноді їй треба відпочити. Іноді небо просто випробовує нас на терпіння. Ти не думай... Остап тебе любить не за дітей. Він тебе за душу виборов.

Орися схилила голову йому на плече, і вперше за цей рік сльози, які вона так довго тримала в собі, покотилися по щоках.

— Тату, а якщо небо ніколи не відкриється? Якщо я — пустий цвіт? — її голос тремтів. — Він же коваль, йому потрібен син, щоб передати молот. Йому потрібен корінь...

— У нього є корінь, — почувся ззаду низький голос Остапа.

Він стояв у дверях, засмальцьований сажею, з обвітреним обличчям. Він підійшов, сів з іншого боку від Орисі й просто поклав свою величезну, важку руку їй на коліна.

— Ти і є мій корінь. І мій дім. А все інше... якщо Бог дасть сталь, то дасть і горно, щоб її нагріти. Не муч себе.

Але в селі вже почали шепотітися. Зависливі очі Василевої родини, таємні перешіптування кумась біля криниці: «То, мабуть, залізо Остапове їй кров остудило...», «То, мабуть, Маланчині гріхи минулі на доньку впали...».

Баба Яна дедалі частіше приносила в хату дивні пучки трав, наполегливо радила Орисі «попити оце перед сном» і все частіше дивилася на молодих з якоюсь тривогою, яку вона не могла приховати навіть за своїми гострими жартами.

Цей рік став для них не роком радості, а роком тихого, виснажливого загартовування. Вони вчилися любити одне одного не в тріумфі, а в очікуванні, яке ставало дедалі важчим з кожним новим світанком.