ВЕСІЛЛЯ НА МЕЖІ

Такого весілля село не бачило відтоді, як Петро з Гнатом востаннє разом святкували перемогу в сільському конкурсі косарів. Відсутність паркану стала головною новиною дня. Сусіди, які сходилися на свято, зупинялися біля розчищеного проходу, роззявивши роти: там, де тридцять років була стіна ненависті, тепер стояв величезний дубовий стіл, збитий Остапом та Петром.

— Оце так поворот! — шепотілися куми. — Раніше тут і собака не проскочив би, а тепер цілий полк поміститься!

На чолі столу сиділи молоді. Остап у білій вишиванці, яка ледь стримувала його широкі плечі, виглядав як справжній господар — спокійний, впевнений, з тим самим важким поглядом, що пом’якшувався лише тоді, коли він дивився на Орисю. А Орися… вона просто сяяла. На її голові був вінок із живих квітів, а на пальці, викликом усім сільським традиціям, темніла сталева каблучка. Коли вона піднімала руку, сонце вихоплювало на металі напис «Моя навіки», і сільські жінки тільки перешіптувалися про те, який зухвалий зять дістався Петрові.

Баба Яна, яка примостилася на кутку столу ближче до наливок, уже була в «робочому» настрої. Вона поправила хустку, хитро глянула на молодих і гукнула так, щоб перекричати троїстих музик:

— Гей, ковалю! Орисю! Ви там не дуже на ті вареники налягайте! Бо після такої ночі, як у вас була, вам не вареники треба, а мішок вівса, щоб сили вистачило на другу серію! Петре, ти чого такий смутний? Боїшся, що Остап тобі сьогодні вночі не тільки сволоки, а й увесь дах на інший бік переставить?

Петро, який уже встиг перехилити чарку з Гнатом за нове родичання, витер вуса й розреготався:

— Та нехай ставить, Яно! Я вже сокиру сховав, лом подарував, тепер буду тільки підпорки ставити. Якщо вони так «фундамент перевірятимуть», то я через тиждень собі нову хату збудую на одному їхньому азарті!

Гнат підтримав свата, піднявши чарку:

— За те, щоб у цій хаті рипіло тільки від радості! І щоб діти в них народилися такі ж міцні, як сталь Остапа і як язик Петра!

Музики вжарили «Польку», і Остап, не чекаючи запрошень, підхопив Орисю на руки. Вони кружляли прямо там, де раніше стояв старий паркан. Пил піднімався стовпом, підбори вибивали ритм по трісках, що залишилися від огорожі. Це був танець перемоги над минулим.

Маланка з Галиною стояли поруч, тримаючи в руках весільний коровай, на якому два голуби з тіста нарешті зійшлися дзьобами.

— Дивись, Маланю, — шепнула Галина, витираючи сльозу кінчиком хустки. — Нарешті дихати стало чим. Ні межі, ні злоби.

— Твоя правда, — відповіла Маланка. — Головне, щоб Остап ту каблучку так міцно на її серці тримав, як він її на пальці викував.

Весілля гуло. Петро вже тягнув Гната танцювати «Козачка», обіцяючи показати, як треба «ногами паркани валити», а Остап на мить зупинився, притиснув Орисю до себе і прошепотів їй у саме вухо, так, щоб ніхто не почув за криками «Гірко!»:

— Чуєш, як хата стогне? Це вона вже готується до вечора.

Орися лише зухвало всміхнулася, стиснувши його сталеву долоню своєю.
 

Весілля гуло так, що, здавалося, Роставиця от-от вийде з берегів від тих танців. Але серед загального реготу та гопака атмосфера раптом змінилася, наче перед грозою.

На свято завітав Василь — син місцевого голови, який пів року тому сватався до Орисі й отримав від Петра гарбуза. Він з’явився не один, а з цілою компанією міських «франтів», у вичищених чоботях і з хвацько заломленим кашкетом.

Коли музики заграли повільної, Василь, ігноруючи погляди Петра, зухвало підійшов до столу молодих.

— Що, Орисю, — промовив він гучно, щоб почули сусіди, — зміняла золоті обіцянки на залізне кільце? Не боїшся, що палець почорніє від такої «коштовності»?

Він простягнув руку, намагаючись безцеремонно схопити Орисю за долоню, щоб роздивитися обручку. Остап, який до цього спокійно розрізав коровай, завмер. Його ніж, викуваний власноруч, із тихим дзвоном увійшов у дубову стільницю на добрі два пальці.

— Руку прибери, — голос Остапа був тихим, але від нього в музик смички по струнах з’їхали. — Поки вона в тебе ще є.

Василь лише пирхнув, підхмелений і впевнений у батьківській владі.

— А то що? Викуєш мені залізні кайдани? Орисю, давай хоч раз танцюємо, згадай, як я тобі коралі обіцяв...

І тут Остапа «перемкнуло». Він не став кричати. Він повільно підвівся, і його плечі закрили собою сонце для Василя. Ревнощі спалахнули в ньому не від страху втратити Орисю — він знав, що вона його, — а від самого факту, що хтось смів торкатися його металу, його жінки, його межі.

Остап крокнув уперед, і гості миттєво розступилися.

— Ти щось про залізо казав? — Остап взяв Василя за комір так легко, наче той був порожнім мішком з-під висівок. — Так от, залізо має одну властивість: воно не прощає слабких рук. А моє залізо — воно ще й пам'ять має.

— Остапе, облиш! — скрикнула Орися, але в її голосі, крім переляку, проковзнуло дике захоплення тим, як її чоловік зараз «випалює» суперника поглядом.

— Гнате, гості не втручайтеся! — гукнув Петро, який уже було схопився за рушник. — Нехай коваль покаже, як він шлюб захищає!

Остап підняв Василя над землею і, не зважаючи на його безпорадне борсання, поніс до того місця, де ще вранці стояв паркан.

— Твій батько головує в селі, а я — у цій хаті, — процідив Остап. — Якщо я ще раз побачу, як ти тягнеш свої руки до мого, я тебе в той стіл закую замість ніжки. Зрозумів?

Він виштовхнув Василя за межу колишнього подвір'я так, що той полетів прямо в кущі терену. Друзі Василя, побачивши кулаки Остапа, які були схожі на дві малі ковадла, вирішили, що весілля закінчилося, і швидко почали ретушуватися за ворота.

Остап повернувся до столу. Дихання було важким, очі ще палали люттю. Він підійшов до Орисі, різко схопив її за руку і, дивлячись прямо в очі, витер її долоню своєю вишиванкою, наче змивав бруд.

— Більше ніхто, — коротко кинув він.

Баба Яна, яка спостерігала за цим з великим інтересом, хихикнула в кулак і крикнула: