ФУНДАМЕНТ ДЛЯ ПЕРЕМОГИ

— Ну що, куме Гнате? — Петро підвівся з оберемка дров, витираючи вуса. — Сніданок був добрий, але ці дрова самі в стіл не перетворяться. Бери пилку, будемо з нашої «залізної завіси» робити місце для бенкету.

Чоловіки, не змовляючись, сплюнули на долоні. Гнат узяв сокиру, Петро — важкий теслярський молот. Тепер вони працювали не як руйнівники, а як майстри. Стукіт інструментів розносився по всьому кутку, сповіщаючи сусідів: межі більше немає. Кожна дошка, що раніше була символом ненависті, тепер лягала в основу широкої стільниці, за якою мали сидіти обидва роди.

— Ти глянь на них, — Маланка з Галиною стояли осторонь, схрестивши руки на грудях. — Наче все життя тільки те й робили, що разом столи тесали. А тридцять років один на одного через тин вовками дивилися.

— То все від дурості, Маланю, — зітхнула Галина. — Ходімо вже до хати, треба діжу ставити. Коровай має бути такий, щоб усе село ахнуло.

Жінки попрямували до світлиці, де вже чекало просіяне борошно та свіжі дріжджі. Атмосфера в хаті миттєво змінилася: запахло хмелем, молоком і передчуттям свята.

Тим часом Остап, скориставшись моментом, коли Петро запекло сперечався з Гнатом, чи варто підпирати стіл п'ятою ніжкою «для надійності», непомітно торкнувся ліктя Орисі.

— Втечемо? — коротко кинув він, і в його очах знову прокинувся той самий «струм», від якого в Орисі підкошувалися ноги.

Вона лише мовчки кивнула, накинувши на плечі хустку. Вони вислизнули через розвалену хвіртку, поки батьки захоплено вимірювали рівень майбутнього столу.

Біля річки панувала благодатна тиша. Роставиця несла свої води спокійно, наче й не знала про бурі, що вирували на березі. Остап підвів Орисю до самої води, там, де стара верба схиляла свої віти до самого плеса.

Він розвернув її до себе, взяв за руки і довго дивився на сталеву каблучку на її пальці. Вона темніла на сонці, наче обіцянка, вибита в камені.

— Знаєш, — тихо сказав Остап, притискаючи її долоні до своїх грудей, — я сьогодні вранці, коли Петро про ту хату розпинався, ледь не сказав йому... що я б і всю гору перекинув, аби тільки ти була поруч.

— Добре, що не сказав, — засміялася Орися, притискаючись до нього. — Бо батько б точно змусив тебе ту гору назад ставити.

Остап обійняв її так міцно, що вона відчула кожен м’яз його тіла. Тут, серед шелесту очерету, вони були нарешті вільні. Не було батьків, не було жартів, не було весільної метушні. Був тільки запах річкової води і холодна сталь, що обпалювала шкіру.

— Ти тепер не просто моя, — прошепотів він їй у саме волосся. — Ти — моя межа. І я нікого за неї не пущу.

Орися підвела голову, і в її погляді не було страху — тільки безмежна довіра до свого коваля.

— Я знаю, Остапе. Я знаю.

Поки молоді шукали розради біля річки, на подвір’ї та в хаті розгорнувся справжній фронт робіт. Спільна праця виявилася кращими ліками від багаторічної застуди в стосунках.

На вулиці Петро та Гнат перетворилися на один злагоджений механізм. Те, що колись розділяло їх на два табори, тепер ставало основою для спільного свята.

— Гнате, ти дивись, — Петро приклав рівень до стільниці, яку вони щойно збили зі старих штахетин паркану. — Рівно, як стріла! А ти казав — дерево покрутило. Воно просто свого часу чекало, щоб у правильне місце лягти.

— То воно від люті було криве, Петре, — Гнат забив останній цвях і витер піт із лоба. — А тепер, коли ми по ньому сокирами пройшлися та шкуркою потерли, воно й подобрішало. Оце буде стіл! На такий хоч коня став — витримає.

— Ти про коня Остапові не кажи, — підморгнув Петро, — бо він хлопець гарячий, ще перевірить на міцність прямо під час весілля.

Тим часом у хаті панував «борошняний туман». Маланка та Галина стояли біля великої діжі, де вже пихкало й піднімалося тісто на коровай.

— Ой, Галино, — Маланка з силою вимішувала густу масу, — ти дивись, як грає! Давно в мене так тісто не дихало. Мабуть, відчуває, що ми з тобою більше не збираємося одна одну в тій діжі втопити.

— Та куди вже там топити, — засміялася Галина, присипаючи стіл борошном. — Мені тепер головне — щоб у мого Петра язик не відсох від тих жартів. Ти чула, що він на сніданку верз про «хату на курячих ніжках»? Я думала, Орися крізь землю провалиться.

— Хай болтає, — махнула рукою Маланка. — Чоловіки — вони як те тісто: якщо їх трохи не побити та не пом’яти, то вони тільки киснуть. А Петро твій хоч і гострий на слово, зате стіл он який збив — на все село вистачить.

Вони почали ліпити «шишки» та «голубів» для прикрашання короваю. Кожна пташка з тіста виходила особливою.

— Ти глянь, Маланю, — Галина підняла вгору майстерно виліпленого голуба. — Оце буде наш Остап. Глянь, який чуб я йому зробила — точнісінько як у нього, коли він з кузні виходить!

— Тоді давай я Орисі таку косу виліплю, щоб через весь коровай ішла, — підхопила Маланка. — І щоб вони на самому верху дзьобиками сходилися. Щоб ніяка межа їх більше не роз’єднала.

Раптом на поріг повернулися Остап та Орися. Обоє трохи зніяковілі, із залишками річкової прохолоди на обличчях.

— О! Прийшли, голуб’ята, — гукнула Галина, не відриваючись від роботи. — Де це ви забарилися? Ми тут уже майже весь родовід із тіста виліпили. Йдіть-но сюди, будете помагати.

— Тільки Остапа до тіста не пускайте! — вигукнув знадвору Петро, заглядаючи у вікно. — Бо він як стисне того «голуба» своїми ковальськими руками, то з нього одні шкварки залишаться! Йому тільки залізо давай, а тут діло ніжне.

Остап лише всміхнувся, підійшов до столу й обережно, кінчиками пальців, торкнувся одного з виліплених голубів.

— Залізо, тату, теж любить ніжність, — спокійно відповів він. — Але сьогодні я краще допоможу вам той стіл до ладу довести. Щоб коли гості сядуть, він під ними не рипів... як ви кажете.

Петро на мить замовк, оцінивши «шпильку» зятя, а потім знову розреготався на все подвір’я:

— Оце зять! Оце коваль! І слово кує, і в ціль б’є! Давай, Остапе, бери рубанок, будемо краї рівняти, бо Маланка нас самих на коровай розкатає, якщо стіл не буде ідеальним!