ХАТА НА КУРЯЧИХ НІЖКАХ

Петро, відкинувши лом убік, витер засмальцьовані руки об штани й хитро примружився, дивлячись на вікно своєї хати, де в рамі, наче на картині, застигли Остап та Орися. Остап намагався зробити серйозне обличчя майбутнього зятя, а Орися судорожно поправляла косу, яка після ранкового «бою» була схожа на розворушене гніздо переляканого бусла.

— О! Дивись-но, Гнате, — Петро голосно шмигнув носом і вказав держаком лома на молодих. — Живі! А я вже грішним ділом думав солому на горище лізти перевіряти — чи дах не поїхав.

Остап випередив Орисю і перший вийшов на поріг, намагаючись крокувати впевнено, хоча в колінах ще трохи відлунював ранковий «струм».

— Доброго ранку, батьку... — почав був Остап, але Петро перебив його громовим реготом.

— Та який там «доброго»! Я пів ночі думав, що в мене хата не на фундаменті стоїть, а на курячих ніжках посеред болота хитається! — Петро підморгнув Гнату, який теж ледь стримував усмішку в густі вуса. — Ви там так тими лавами совали, що в мене в сусідній кімнаті мисник сам собою відкривався. Я вже думав, чи то домовик розгулявся, чи то Остап вирішив мені перепланування хати зробити без мого дозволу!

Орися вигулькнула з-за плеча Остапа, червона як той мак, що розцвів біля розваленого паркану.

— Тату! — вигукнула вона, тупнувши ногою. — Що ви таке верзете?!

— Що верзу? — Петро картинно схопився за поперек. — Я ж не сліпий і не глухий! У мене в хаті старі сволоки так не рипіли навіть тоді, як ми з твоєю матір’ю... ех, ну то інша історія! Але Остапе, синку, ти мені скажи: ти коваль чи руйнівник? Бо якщо ми так кожен ранок будемо хату докупи збирати, то мені дешевше буде вам намет у чистому полі поставити. Там хоч рипіти нічому, крім цвіркунів!

Маланка, яка якраз підійшла до чоловіків зі своїм вузликом, почула останню фразу і, всупереч очікуванням, не розгнівалася. Вона зміряла поглядом розпатлану доньку, впевненого Остапа і видала:

— Петре, не зачіпай дитину. Хай рипить, аби не плакало. Тобі он стіл треба майструвати, то займи руки ділом, а не язиком. А то розійшовся — солому йому перевіряти... Ти краще перевір, чи в тебе наливка в погребі не скисла, бо з таким зятем-ковалем тобі скоро заспокійливе знадобиться.

Гнат нарешті не витримав і розсміявся на весь голос:

— Точно, Петре! Вважай, що це був тест-драйв твоєї хати на міцність. Якщо вистояла сьогодні — стоятиме ще сто років!

Остап стояв на порозі, міцно тримаючи Орисю за руку. Він відчував, як сталева каблучка на її пальці втискається в його долоню, і йому було байдуже на жарти. Хоча... куточок його рота теж мимоволі здригнувся в усмішці.

— Хата стоїть, батьку, — спокійно відповів Остап. — І стоятиме. А щодо рипу... то я ж коваль. Наступного разу всі завіси змащу так, що й мухи не почуєте.

— Ой, не треба! — замахав руками Петро. — Краще вже нехай рипить, ніж я в повній тиші буду думати, що ви там плани по захопленню мого погреба малюєте!

Петро, відчувши, що він сьогодні «у формі», не збирався зупинятися. Поки Гнат втирав сльози від сміху, а молоді на порозі не знали, куди подіти очі, Петро підійшов до розваленої секції паркану й поплескав долонею по вцілілому стовпу.

— Маланю, ти глянь на них! — вигукнув він, звертаючись до Маланки, яка з вузликом у руках наближалася до порога хати. — Стоять, мов ангелики на іконі. А те, що в мене в хаті вночі миски на полицях чечітку танцювали — то, мабуть, протяг був! Остапе, ти, як наступного разу прийдеш до дівчини, то хоч підкови знімай, чи що? Бо в мене таке враження, що ти не в гості прийшов, а коня в світлиці підковував!

Орися, не витримавши, закрила обличчя долонями, а Остап, попри всю свою суворість, відвів погляд убік, намагаючись не пирхнути зі сміху.

Маланка нарешті підійшла до них. Вона глянула на Петра своїм фірмовим поглядом, від якого раніше в того хололо в жилах, але зараз у її очах стрибали іскри зовсім іншого штибу.

— Петре, ти б уже замовк, — спокійно сказала вона, але куточки її губ зрадницьки здригалися. — Бо як я зараз розкажу, як ти тридцять років тому під моїм вікном на паркані застряг і штани порвав, то діти взагалі зі сміху впадуть. На хату він жаліється! Твоя хата, Петре, ще міцна, раз такий «шторм» витримала й не розсипалася на тріски.

Петро миттєво притих, почухавши потилицю.

— Ну, штани — то діло таке, державна таємниця... — пробурмотів він.

Маланка обернулася до Орисі. Веселощі на мить відступили, даючи місце важливості моменту. Вона простягнула дівчині свій вузлик.

— Ось, тримай. Це тобі, дочко. Тут рушник... мій найкращий. Я його берегла для великого дня, але, мабуть, він свого часу чекав саме для вас. Нехай на ньому ваше життя буде рівним, а не таким, як ці штакети під ногами.

Орися прийняла вузлик, відчуваючи його вагу, і на мить у повітрі запала справжня, тепла тиша. Але Петро не був би Петром, якби не вставив свої «п’ять копійок».

— Маланю, — шепнув він так, що почули всі, — ти їй там разом із рушником валер’янки часом не поклала? Бо після такої ночі дівчині треба або меду з молоком, або нові завіси на вікна, щоб сусіди менше заздрили!

Гнат знову зареготав, плеснувши Петра по плечу.

— Петре, ти не виправний! Давай уже, клич Галину, нехай сніданок несе на руїни. Будемо святкувати кінець «курячих ніжок» і початок нового фундаменту!

На порозі з’явилася Галина. У руках вона тримала величезну макітру, від якої валив такий пар, що її обличчя ледь виднілося за хмарою ароматної пари. Вона зупинилася, окинула поглядом руїни паркану, іржавий лом у руках Петра та розпатлану Орисю.

— Матінко Божа, — вигукнула Галина, ставлячи макітру прямо на один із вцілілих стовпів колишньої межі. — Я думала, ви тут паркан валите, а ви, подивлюся, вирішили все село на вуха поставити! Петре, ти чого розкричався на все подвір’я? Людей полякаєш!

— Та я що? Я ж про безпеку дбаю! — виправдовувався Петро, витираючи руки об штани й підходячи ближче до їжі. — Я ж кажу, Гнате, у мене хата вночі ледь не злетіла. Я вже думав, чи то Остап вирішив фундамент перевірити, чи то в нас під підлогою реактивний двигун завівся! Так усе ходором ходило, що я ледь із ліжка не скотився.