ЖАР ПЕРЕД СВІТАНКОМ

Перший промінь сонця розтягнувся по кімнаті, але Остапові здавалося, що справжнє світло виходить від неї. Він не просто дивився — він вивчав її, як коваль вивчає розпечену сталь, від якої неможливо відвести очей. Він лежав поруч, і кожен сантиметр його тіла відгукувався на її близькість божевільним струмом.

Це була кімната Орисі. Хата її батька, Петра. Остап пам’ятав, як ще вчора він не міг навіть на поріг ступити, а тепер він лежить на її ліжку, і повітря між ними наелектризоване так, що, здається, торкнися — і спалахне пожежа.

У ньому не було спокою. У ньому вирувала така дика, первісна пристрасть, що серце гатило в ребра, як молот по ковадлу. Він дивився на її напіввідкриті губи, на тонку лінію шиї, і йому хотілося розбудити її негайно, зацілувати до нестями, щоб вона знову, як і вночі, задихалася від його близькості. Він ледь стримував себе, щоб не стиснути її в обіймах так, щоб вона відчула весь той жар, який він збирав у собі кожну хвилину їхньої розлуки.

Він знав, що за стіною — Петро, батько Орисі. Чоловік, який сьогодні вночі нарешті відчинив їм двері. Але зараз Остапові було байдуже до всього світу. Для нього існувала тільки ця жінка, яка спала так близько, що він відчував тепло її шкіри.

Його погляд був важким, гарячим. Він провів рукою над її тілом, не торкаючись, але відчуваючи кожен її подих. Його током било від самої думки, що тепер він має право бути тут. Що вона — його.

Орися ледь помітно ворухнулася, відчуваючи цей невидимий жар, що виходив від нього. Її вії здригнулися. Остап завмер, і в його очах спалахнув такий вогонь, що, здавалося, сама кімната стала тісною від цієї напруги.

Він нахилився до її вуха, обпалюючи гарячим диханням.

— Прокидайся, — прошепотів він так низько, що його голос завібрував у неї під шкірою. — Прокидайся, бо я більше не маю сили просто дивитися...

Орися відкрила очі й у першу ж секунду зустрілася з його палким, майже лютим поглядом. Вона побачила в його очах той самий шторм, який не вщухав у ньому всю ніч. Вона усміхнулася — зухвало й солодко — і Остап зрозумів, що цей ранок не буде тихим.
 

Остап не дав їй навіть вдихнути. Щойно вона відкрила очі, він накрив її губи своїми — жадібно, владно, наче випалюючи на ній клеймо своєї приналежності. Це не був ніжний ранковий поцілунок. Це був вибух усього того терпіння, яке він стримував роками.

Він підім’яв її під себе, відчуваючи кожним нервом її гаряче тіло крізь тонку полотняну сорочку. Руки Остапа, грубі та сильні, блукали по її спині, втискаючи Орисю в матрац так, ніби він хотів злитися з нею в одне ціле, стати її шкірою, її подихом. Від кожного його дотику по кімнаті ніби розліталися іскри — той самий «струм», від якого паморочилося в голові та закладало вуха.

Орися не просто відповідала — вона вела цей бій нарівні з ним. Її пальці впивалися в його плечі, залишаючи червоні сліди на напружених м’язах, вона вигиналася назустріч його жару, задихаючись від цієї шаленої, майже звірячої близькості. У ці хвилини для них не існувало батьківської хати, не існувало святого недільного ранку — була лише ця кімната, просякнута запахом їхнього спільного поту, любові та несамовитого бажання.

Кожен рух Остапа був сповнений такої сили, що ліжко під ними придушено скрипіло, але цей звук лише додавав азарту. Він цілував її шию, груди, спускався нижче, наче хотів скуштувати кожну краплину її суті. Його дихання було рваним, гарячим, як розпечений метал у кузні.

— Ти моя... моя... — вистогнув він їй у самі губи, і в цьому слові було все: і біль минулих розлук, і дика радість володіння.

Орися закинула голову назад, її коса розплелася остаточно, чорним змієм обвиваючи їхні переплетені тіла. Вона відчувала, як цей шторм підіймає її над землею, як реальність розчиняється в цьому божевільному ритмі двох сердець, що б’ються в один такт. Це була пристрасть без меж, без сорому, без огляду на те, що скажуть люди чи Бог. У цю мить вони самі були богами свого маленького всесвіту.

Раптом за стіною почувся важкий гуркіт — Петро в світлиці з силою відсунув дубовий стіл, готуючи місце для весільного бенкету. Остап завмер на мить, затамувавши подих, але не відсторонився. Навпаки, він ще міцніше притиснув Орисю до себе, дивлячись у її розширені зіниці з викликом.

— Нехай чують, — прохрипів він, впиваючись у її вуста з новою, ще більшою жадобою. — Нехай знають, що ми живі.

Остап цілував її з несамовитою жадобою, і кожен його дотик обпалював шкіру. Але раптом Орися відчула, як її огортає холодний душ реальності. Цей шалений шторм міг зруйнувати все, що вони щойно вибороли.

Вона вперлася долонями в його груди й щосили відштовхнула Остапа від себе. Її очі, що хвилину тому палали пристрастю, зараз були сповнені рішучості та легкого докору.

— Зупинись! — видихнула вона, намагаючись втихомирити своє серце, що скажено калатало. — Ти мені ще не чоловік! І не забувай, що ми в хаті моїх батьків. За стіною Батько, чуєш?

Її слова, наче холодний лед, остудили Остапів шал лише на мить. Він завмер, дивлячись на неї з розширеними від нерозуміння очима, але потім його погляд став твердим, майже жорстоким. Вся ніжність миттєво зникла, поступившись місцем нестримному бажанню підкорити її, показати, хто тут господар.

Остап одразу ж «провчив» її за цю відстороненість. Він різко нахилився, не даючи Орисі відвернутися, і впився в її губи з такою силою, що вона ледь не застогнала. Це був не поцілунок пристрасті, а поцілунок власного права, який мав їй нагадати, що він більше не буде чекати. Він знову притиснув її до ліжка, знерухомивши її руки над головою своєю однією, міцною долонею.

— Я ще не чоловік? — прохрипів він, дивлячись їй прямо в очі, і в його погляді горіла дика, нестримна сила. — Ти хіба забула, що говорив твій Батько? Він сказав, що ми вже поєднані. І зараз, у цій кімнаті, ти не в батьківській хаті, а в моїх обіймах. Ти моя, Орисе, і ніхто, чуєш, ніхто не заборонить мені тебе хотіти.