ТІНІ НА ПОРОЗІ

Поки в хаті Маланки Петро розбивав стіну мовчання, на його власному подвір’ї Галина стояла біля колодязя. Вона не плакала — її очі були сухими й нерухомими, як дзеркало нічної води. Вона чекала.

Гнат повільно підійшов до неї. Він бачив, як тремтять її плечі під хусткою.

— Не виглядайте його так, Галю, — тихо сказав він. — Петро повернеться. Але він уже не буде тим чоловіком, який тридцять років мовчки їв ваш борщ і дивився крізь стіни.

Галина нарешті підняла погляд на Гната.

— Ви все знали, Гнате... — це було не запитання, а тяжке зізнання. — Ви бачили, як мій батько підібрав ту хустку біля криниці. Ви знали, що Петро одружився зі мною лише тому, що йому серце випалили брехнею. І ви мовчали. Так само як і я.

Гнат важко зітхнув, дивлячись на зорі.
 

Гнат важко зітхнув, дивлячись на зорі.

— Мовчав, Галю. Бо я кохав Маланку так само сильно, як ви кохали Петра. Я знав: якщо Петро дізнається правду про хустку, він забере її, і я залишуся ні з чим. Ми з вами — наче два спільники в одному злочині. Ми збудували свої хати на чужому нещасті, сподіваючись, що час усе зітре.

Галина раптом підійшла ближче, її пальці судомно стиснули край холодного відра. Очі її, повні розпачу, впилися в обличчя Гната.

— А що з нами тепер буде, Гнате? — її голос зірвався на шепіт. — Ти ж чуєш цю тишу? Вона страшніша за їхні сварки. Вони ж кохають одне одного... дотепер. Тридцять років минуло, діти виросли, зуби повипадали, а воно в них горить так само, як у ту ніч біля криниці. Що нам робити, коли вони зараз там, за стіною, нарешті скинуть цей вантаж? Хто ми для них тепер? Просто тіні, що заважають бачити сонце?

Гнат повільно опустив голову. Його міцні плечі, здавалося, стали ще важчими.

— Я не знаю, Галю, — чесно відповів він. — Я теж про це думав. Думав: от скаже вона йому все, подивляться вони одне на одного... і що мені? Збирати речі й іти до старої хати батьків? Чи сидіти за столом і бачити, як вона очима шукає його за тином? Це ж як жити в домі, де всі дзеркала розбиті — куди не глянь, скрізь бачиш свої помилки.

— Я не зможу так, Гнате, — Галина закрила обличчя руками. — Я не зможу бути «зручною Галею», коли знатиму, що кожна його думка — там, з нею. Вони ж тепер знають правду. Вони тепер знають, що їх не зрадили, а розвели. Це ж гірше за смерть, Гнате. Це як воскресіння, на яке ніхто не чекав.

Гнат підійшов до неї і вперше за тридцять років дозволив собі покласти руку на її тремтяче плече — не як залицяльник, а як побратим по нещастю.

— Не бійся, Галю. Вони не підуть одне до одного. Не тепер. У них є ми, у них є обов’язок, у них є діти. Але серця їхні... серця ми ніколи не тримали, тож і втрачати нам нічого. Ми просто... просто будемо жити далі. Тільки тепер без цієї брехні під подушкою. Може, воно й легше стане? Може, Петро вперше за тридцять років подивиться на тебе не як на Галю, що замінила Маланку, а як на жінку, що витерпіла його мовчання?

— Хотілося б вірити, — Галина витерла сльози й подивилася на темні вікна хати Маланки. — Але я бачу, як він на неї дивиться... Там така пожежа, Гнате, що нашими сльозами її не загасити. Ми з тобою — як ті вартові на кордоні, який щойно скасували. Стоїмо зі зброєю, а воювати вже нема за що.

Вони довго стояли біля колодязя в тиші. Кожен думав про своє «завтра», яке обіцяло бути чесним, але дуже холодним. Вони розуміли: весілля Остапа та Орисі стане для молодих початком щастя, а для них, старих — остаточним визнанням того, що їхні власні життя були лише довгою, виснажливою чергою за чужим коханням.