СПОВІДЬ

Петро підвівся з-за столу, коли наливку вже було допито, а Галина з Орисею почали складати плани на весільні короваї. Його обличчя було суворим, а погляд — важким, як гранітна плита. Він не дивився на Остапа, лише поправив свій старий піджак.

— Сидіть тут, — коротко кинув він. — Я маю закінчити одну справу, яка тягнеться довше, ніж ви всі живете на світі.

Галина вхопила його за рукав.

— Петре, ти куди? Не йди, вона ж тебе на поріг не пустить! Вона зараз як поранена вовчиця!

— Пустить, — відрізав Петро. — Бо я — єдина людина, яку вона ненавидить сильніше, ніж любить власну гордість.

Він вийшов у ніч. Пролом у паркані зяяв, як вибитий зуб. Петро переступив через власноруч покладені дошки і впевнено рушив до ґанку Маланки. Він не стукав делікатно — він гримнув у двері так, як гримають у двері долі.

— Відчиняй, Маланю! — гукнув він. — Досить ховатися за іконами! Виходь, подивимося один одному в очі, поки ми ще не в ямі, яку вчора на цвинтарі міряли!

Двері відчинилися не одразу. Маланка стояла на порозі, загорнута в чорну хустку, бліда й виснажена. У світлі місяця її обличчя здавалося висіченим із каменю.

— Чого прийшов? — прошипіла вона. — Тріумфувати? Забрав сина, розбив хату, тепер хочеш побачити, як я плачу? Не діждешся.

— Зайду? — Петро не чекав дозволу, він просто відсторонив її плечем і пройшов до світлиці, де колись, тридцять років тому, вони планували зовсім інше життя.

Він сів на ту саму лаву, де щойно сидів Остап. Маланка стала навпроти, стиснувши кулаки.

— Тридцять років, Маланю, — почав Петро, дивлячись у куток. — Тридцять років ми обзивали один одного через тин. Я кляв твою породу, ти — мою. А насправді ми обоє кляли той день, коли твій батько сказав «ні», а я був занадто слабким, щоб перескочити через той чортів паркан і забрати тебе.

— Ти злякався! — вигукнула Маланка, і з цим криком із неї вирвався весь біль десятиліть. — Ти пішов до Галі, бо вона була зручна! Бо вона сміялася, коли я плакала! Ти кинув мене на поталу всьому селу, і я заприсяглася, що жоден твій нащадок не буде щасливим поруч із моїм!

— Так, я злякався, — тихо відповів Петро, підводячи на неї очі. — І ти злякалася. Ти вийшла за Гната назло мені. Ми обоє збудували свої хати на ненависті, як на пливунах. Але подивися на Остапа. Він — це я, який не злякався. Він — це та сила, якої в мене не було. Ти хочеш знищити його тільки тому, що він нагадує тобі про твою власну поразку?

Маланка затремтіла. Весь цей «бетон» її характеру почав давати тріщини. Петро встав, підійшов до неї близько-близько — так, що вона відчула запах тютюну й тієї самої фіалкової пудри, що ще залишилася на його комірі.

— Вилий усе на мене, — сказав він. — Клич, проклинай, бий, якщо хочеш. Але залиш дітей у спокої. Не ставай між ними, як колись стали між нами. Дай їм шанс викувати те, що ми з тобою зламали.

Маланка підняла руку, ніби хотіла вдарити його, але рука безсило впала. Вона раптом припала лобом до його плеча і заридала — не гордо, а гірко, по-справжньому, вимиваючи сльозами всю ту отруту, яку збирала роками. Петро не обійняв її як кохану — він тримав її як старий бойовий товариш, що разом пройшов через пекло.

— Досить, Маланю. Досить... — шепотів він. — Хай весілля буде. Хай вони живуть. А ми... ми якось доживемо свій вік без сокир за поясом.

Маланка повільно відсторонилася. Вона витерла обличчя краєм своєї темної хустки, але не відвернулася. У хаті було чутно лише, як потріскує гніт у лампі та як важко дихає Петро. Між ними зараз лежав не просто стіл, а ціле провалля з невисловлених слів, які тридцять років гнили в самому серці.

— Твій батько тоді перегородив мені дорогу, Маланю, — тихо почав Петро, опустивши голову. — Я ж прийшов тоді. Зі своїм старшим братом, з надією... А він виніс моїх старостів за ворота і сказав, що голодранцеві, який тільки й має, що мозолі на руках, свою єдину доньку не віддасть. Сказав, що Гнат уже приніс завдаток, і що ти сама на те згодилася.

Маланка гірко всміхнулася, і ця посмішка була болючішою за сльози.

— Згодилася? Петро, я того Гната тоді й бачити не хотіла! Батько мене в коморі зачинив на три дні. Казав, що ти — перекотиполе, сьогодні тут, а завтра в місто втечеш. А я кричала йому через двері, що все одно втечу за тобою. Я ж тебе чекала під вербою наступної ночі, Петре... Чому ти не прийшов? Чому не викрав мене, як обіцяв?

Петро різко звів на неї очі. У них спалахнув такий відчай, що Маланка мимоволі здригнулася.

— Бо мій батько приніс мені твою хустку, Маланю! — вигукнув він, і цей голос здригнув стіни. — Ту саму, з червоними ружами, яку ти вишивала для нашого сватання. Він знайшов її біля нашої криниці, прямо на межі. Кинув мені в обличчя і сказав: «Дивись, дурню. Твоя Маланка вже іншому цю хустку віддала, а він її тут випадково зронив, коли від неї вночі повертався. Вона з тебе сміється, каже, що ти — лише забавка, поки Гнат хату під бляху криє».

Маланка заніміла. Її пальці, що стискали край столу, побіліли.

— Я... я ту хустку справді загубила, — прошепотіла вона. — Я бігла до тієї самої криниці, бо ми ж там мали зустрітися. Думала, випала десь у траві... Я її два дні шукала, землю носом рила, проклинала себе за недбалість. А виходить... виходить, твій батько її підібрав?

— Він ненавидів тебе, Маланю, — Петро знову сів на лаву, його плечі поникли. — Казав, що ти занадто горда, що в тебе язик гострий, як коса, і що ти мене під каблук заженеш. Йому треба була Галя — тиха, слухняна, з багатим посагом і лагідною вдачею. Він ту хустку спеціально там чатував. Він знав, що я гарячий, що я не піду питати правди, а просто спалахну, як суха солома.

Маланка підійшла до вікна, дивлячись на той самий пролом у паркані.

— Тридцять років... — її голос тремтів від усвідомлення жаху цієї цифри. — Тридцять років я думала, що ти просто виміняв моє кохання на Галине срібло. Що ти побачив мою хустку, впізнав її і вирішив, що я — повія. Я ж тому й за Гната пішла наступного ж тижня! Щоб ти бачив, що я не плачу. Щоб ти знав, що мені «байдуже». А Гнат... він просто був поруч. Він був єдиним, хто не питав, чому в мене очі червоні від сліз щоранку.