СВАТАННЯ НА УЛАМКАХ ВІЙНИ

У хаті Петра повітря можна було різати ножем. Остап стояв посеред світлиці, стискаючи хліб на рушнику так, що пальці побіліли. Його погляд був прикутий до Петра, який сидів за столом, поклавши на скатертину свої важкі, посічені роботою руки. Берданка стояла в кутку, але напруга в кімнаті була небезпечнішою за будь-який порох.

Галина застигла біля печі, притиснувши до грудей долоні. Вона дивилася на Остапа з сумішшю жаху та неочікуваної поваги. Жоден хлопець у Перепалках ніколи не наважувався отак прийти вночі після такого скандалу, ще й переступивши через материне слово.

— Свататися? — Петро повільно підвів голову. Очі його були червоними від недосипу та гніву. — Ти прийшов просити руку моєї доньки після того, як виваляв її ім’я в болоті? Ти думаєш, хліб виправить те, що ти зробив під вербою?

— Хліб не виправить, — відрізав Остап. — Виправить шлюб. Я прийшов не просити, Петре Григоровичу. Я прийшов сказати: Орися буде моєю дружиною. Ви можете вигнати мене, можете стріляти, але завтра все село знатиме, що я взяв відповідальність. Або ви дасте благословення, або ми підемо з села босі й голі, але разом.

У цей момент із бічної кімнати вийшла Орися. Вона була бліда, очі опухли від сліз, але в тому, як вона стала поруч із Остапом, була та сама залізна впертість, що й у нього. Вона мовчки поклала руку йому на лікоть, і цей жест сказав Петру більше, ніж тисяча слів.

— Петре... — тихо мовила Галина, роблячи крок до чоловіка. — Подивися на них. Вони ж як ми з тобою... тридцять років тому. Такі ж молоді ...щасливі..... Ти хочеш, щоб і вони своє життя на ненависті будували?

Петро здригнувся, ніби від ляпаса. Він подивився на дружину, потім на доньку, і в його очах на мить промайнув той самий рожевий відблиск пудри — відблиск чогось людського, що він так старанно ховав за парканами.

— Маланка прокляне тебе, хлопець, — глухо сказав Петро. — Вона ніколи не переступить мій поріг. Як ми весілля гулятимемо? На ножах?

— Хай проклинає, — голос Остапа здригнувся, але він вистояв. — Я свою матір люблю, але своє життя їй на поталу не дам.

Петро важко зітхнув, підвівся і підійшов до Остапа. Натовп за вікном (а там уже зібралася половина цікавих сусідів) затамував подих. Петро взяв хліб із рушника, розламав його і протягнув половину Остапу.

— Бери, зятю. Буде весілля. Таке, щоб земля дрижала. Якщо вже соромитися, то з музикою.

Галина схлипнула і кинулася обіймати Орисю. Але радість була короткою.

Раптом надворі почувся страшний гуркіт. Це був не грім. Це Маланка, вийшовши на поріг своєї хати, почала виносити з сіней речі Остапа і кидати їх прямо в пилюку, на дорогу.

— Немає в мене сина! — кричала вона на все село, і її голос розривав ніч. — Чуєте, люди?! Немає! Хай іде до іродів, хай п’є їхню воду, хай спить на їхніх гнилих лавах! Проклинаю!

Гнат намагався вхопити її за руки, але вона відштовхнула його з такою силою, що той ледь втримався на ногах. Маланка взяла оберемок Остапового одягу і кинула його через пролом у паркані прямо в двір Петра.

— Забирайте свого байстрюка! — вигукнула вона і з гуркотом зачинила двері, засунувши засув наглухо.

Остап стояв у хаті Петра, дивлячись у вікно на свої речі, що лежали в пилюці. Орися міцніше стиснула його руку. Межа зникла. Тепер вони справді були самі проти всього світу, і ціна їхнього кохання виявилася дорожчою за золото — вона коштувала їм материнського серця.