ПОКАЯННЯ ЧИ ПРОКЛЯТТЯ

Ніч у хаті Маланки була задушливою, попри відчинені вікна. Остап сидів на лаві, затиснувши голову долонями. Його серце, що ще годину тому співало від близькості Орисі, тепер тягнуло донизу, як чавунне ядро. Кожне схлипування матері за стіною віддавалося в його скронях ударом молота.

Він карав себе. Як він міг? Він, коваль, який звик прораховувати кожен удар по розпеченому металу, цього разу дозволив полум’ю вирватися з-під контролю. Він не боявся за себе — хай хоч усе село плює йому в спину. Він боявся за неї. Перед очима стояла Орися: її розгублений погляд, її руки, що намагалися прикрити сором. Він знав закони Перепалок: завтра її ім'я полоскатимуть на кожній лавці, її зроблять винною, її назвуть тією, ким вона ніколи не була. І в усьому цьому винен був він. Його нетерплячість, його жага, його любов, що стала для неї клеймом.

Остап підвівся. Його обличчя зблідло, але щелепи зчепилися з такою силою, що виступили жовна. Він вийшов у світлицю, де Маланка сиділа за столом, не знімаючи хустки, наче на похороні.

— Мамо, — голос Остапа пролунав низько і твердо. — Завтра вранці я беру хліб, беру рушники і йду до Петра. Я йду свататися. Я виправлю те, що накоїв. Я зроблю її своєю дружиною перед усім селом, і хай тільки хтось спробує пискнути в її бік.

Маланка повільно підняла на нього очі. У них не було сліз — тільки випалена пустеля і гордість, міцніша за будь-яке залізо.

— Свататися? — вона засміялася коротким, сухим сміхом, від якого в Остапа пройшов мороз по шкірі. — До доньки того ірода, який тридцять років плював мені в душу? До дівки, яка… — вона захлинулася гнівом. — Ніколи цього не буде! Ти не переступиш той поріг як зять.

— Мамо, вона — не її батько. І я люблю її.

Маланка втала, випрямившись у весь свій високий зріст. Вона підійшла до ікон у кутку, а потім різко обернулася до сина.

— Послухай мене, Остапе. Якщо ти візьмеш той хліб і підеш до них — ти мені більше не син. Я прокляну тебе на цьому самому порозі. Я закрию цю хату для тебе навіки. Вибирай: або честь роду і материнське благословення, або та… кароока за парканом.

Остап застиг. Маланчине прокляття — це було найстрашніше, що могло почути сільське дитя. Це була стіна, вища за будь-який Петровий паркан. Гнат, який до цього мовчки сидів на печі, лише важко зітхнув і закрив обличчя руками.

А за стіною, у сусідньому дворі, Орися чула кожне слово через відчинене вікно. Вона сиділа на підлозі, обійнявши коліна, і розуміла: їхнє кохання щойно перетворилося на вогнище, у якому вони можуть згоріти обоє.

— Досить! — Остап не просто вигукнув це слово, він кинув його, як розпечену заготовку на ковадло.

Його кулак врізався в дубовий стіл із такою силою, що тарілки підскочили, а Гнат на печі здригнувся. Маланка замовкла, заціпенівши від того, що в очах сина вона побачила не звичний спокій, а справжню, некеровану стихію.

— Ви кажете про честь роду, мамо? — Остап зробив крок до неї, і його постать закрила світло лампи, кинувши на стіну велетенську тінь. — Ви тридцять років годуєте мене своєю жовчю замість меду! Ви хочете, щоб я вибирав між вашою ненавистю і своєю душею? То знайте: я вже вибрав!

Він різко розвернувся до скрині, вихопив звідти святковий рушник, який колись вишивала ще його бабуся, і схопив зі столу буханець хліба.

— Остапе, не смій! — голос Маланки затремтів. — Я ж сказала… я на порозі стану! Я прокляну!

— То ставайте! — гаркнув він, і в його голосі почувся метал. — Ставайте і дивіться, як ваш син стає чоловіком! Ви можете закрити хату, можете стерти моє ім’я з пам’яті, але ви не змусите мене стати боягузом. Я обісцяв дівчину перед усім селом, я забрав її спокій, і я не залишу її одну захлинатися в соромі тільки тому, що вам колись Петро дорогу перейшов!

Він рушив до виходу. Маланка справді кинулася до порога, розкинувши руки, наче хотіла перегородити дорогу самій долі.

— Не пущу! Прокляну! Земля під тобою горітиме! — кричала вона, і в цьому крику було більше розпачу, ніж злості.

— Хай горить! — Остап навіть не сповільнився. — Краще горіти в пеклі, ніж жити в холодній хаті поруч із вашою гордістю!

Він просто відсунув матір — обережно, але непохитно, як відсувають суху гілку, що заважає йти. Маланка похитнулася і впала б, якби Гнат в останню мить не підхопив її.

Остап вийшов на нічне подвір’я. Він не пішов хвірткою. Він підійшов до того самого триметрового паркану, який Петро збудував, щоб відгородити світ. Одним потужним ударом чобота він вибив дві дошки, створюючи пролом у цій фортеці дурості.

Він переступив межу.

У вікнах сусідньої хати вже горіло світло. Петро стояв на ґанку з берданкою, чекаючи нападу, але коли він побачив Остапа з хлібом на рушнику і з обличчям, на якому було написано «вбивай або мирися», він мимоволі опустив дуло.

— Я прийшов свататися, Петре Григоровичу, — голосно, на всі Перепалки, промовив Остап. — І я не піду звідси, поки ми не домовимося про весілля.

За спиною Остапа, у своїй хаті, Маланка впала на лаву і закрила обличчя руками. А Галина, побачивши цю картину з вікна, раптом перехрестилася і вперше в житті не посміхнулася, а серйозно мовила до доньки:

— Орисю, вдягайся. Твій коваль прийшов забирати свою пожежу.