ПРІРВА ТА ПОПІЛ ГОРДОСТІ

РОЗДІЛ 13. ПРІРВА ТА ПОПІЛ ГОРДОСТІ

Місяць, що до того лагідно світив закоханим, раптом став схожим на холодне, слідче око. Промені ліхтариків розрізали нічну темряву, як хірургічні скальпелі, вихоплюючи з темряви розкидану мішковину, розстебнуту сорочку Остапа та Орисю, яка намагалася прикрити тремтячими руками розхристану вишиванку.

— Господи помилуй... — голос Галини надламався першим. Вона впустила ліхтарик, і той, упавши в трави, висвітив її обличчя: воно більше не сяяло оптимізмом. Кругле, рум'яне обличчя Галини зблідло, а карі очі, завжди повні сміху, наповнилися непідробним жахом і соромом. — Орисю... Доцю... Що ж ти наробила?

Маланка стояла на самому краю урвища, висока й пряма, як поминальна свічка. Її обличчя перетворилося на кам'яну маску. Вона не кричала. Вона дивилася на сина так, ніби він щойно власноруч спалив їхню хату.

— Остапе, — її голос був тихішим за шелест очерету, але в ньому було стільки отрути, що повітря навколо застигло. — Я тридцять років несла свою голову високо, щоб ти отак, у грязюці, під вербою, змішав наше прізвище з їхнім перегноєм? Ти вибрав не дівку, ти вибрав ганьбу на весь наш рід.

— Мамо, замовкніть! — Остап крокнув уперед, заступаючи собою Орисю, але голос його зрадливо здригнувся.

— Мовчати?! — це вже вибухнув Петро. Його берданка тремтіла в руках, а обличчя, на якому ще вчора була рожева пудра, тепер налилося багряним гнівом. — Ти, ковалю недороблений! Ти заліз у мій сад, ти пив мою воду, а тепер ти вкрав мою дитину?! На все село... Завтра кожна собака буде гавкати про те, як Петровичева донька під човном качалася!

— Тату, не треба! — Орися закрила обличчя руками, і крізь її пальці потекли гіркі сльози сорому. Це не було те романтичне кохання, про яке вона мріяла годину тому. Зараз вона відчувала себе маленькою, брудною і виставленою на посміховище перед найріднішими людьми.

— Прокляття на вашу хату! — крикнула Маланка, піднімаючи руки до неба. — Щоб у вас криниці висохли, щоб вам хліб каменем ставав! Гнате, чого ти стоїш?! Бери сина, веди цього ірода геть, поки я сама його в тій річці не втопила!

Гнат, який завжди знаходив привід для жарту, зараз мовчав. Його очі були сумними. Він підійшов до Остапа і поклав йому руку на плече — не з погрозою, а з якоюсь важкою втомою.

— Ходімо, синку. Сьогодні жартів не буде. Сьогодні ми всі програли.

Село спало, але здавалося, що кожне вікно спостерігає за цією процесією ганьби. Петро волік Орисю за руку, Галина йшла позаду, закриваючи обличчя хусткою, щоб не чути власного плачу. Маланка йшла попереду Гната й Остапа, карбуючи кожен крок по сухій землі, ніби забиваючи цвяхи в труну їхніх стосунків.

Коли вони розійшлися по хатах, зачинивши двері на всі засуви, над Великими Перепалками повисла тиша, страшніша за будь-яку бурю. Це була тиша сорому, який не змити жодною водою.

Остап сидів у своїй кімнаті, дивлячись на свої руки, якими він кував сталевий соняшник. Тепер вони здавалися йому чужими. А за стіною він чув, як Маланка вперше за багато років не сварилася, а глухо, по-старечому плакала.

Що робити далі? Втекти? Чи йти до кінця, коли проти тебе не просто батьки, а столітні закони села, де честь важить більше за життя?