НІЧНИЙ ПЛЕС ТА ПЕРША КЛЯТВА

Після «рожевого терору» село трохи вгамувалося. Петро відмивався в бочці дві години, Галина випрала всі штори, а Маланка зачинилася в комірчині — кажуть, Гнат бачив, як вона там перераховує запаси солі, мабуть, готуючи нову лінію оборони.

Остап знав: це затишшя перед бурею, і треба користати з моменту. Він передав Орисі короткий сигнал — тричі свиснув перепілкою біля межі. Це означало: «Чекаю біля Чортового млина». Це було місце за селом, де стара річка Роставиця робила крутий поворот, а верби схилялися до води так низько, що створювали справжній живий намет.

Орися вислизнула з хати, коли Галина захопилася розказуванням Петру сну про те, як вони виграли мільйон у лотерею і купили золоту сапу. Дівчина бігла полем, і її босі ноги відчували теплу землю, що ще зберігала денне сонце.

Остап чекав її на старому човні, який давно вріс у мул, але ще тримався на плаву. Він розстелив там чисту мішковину і розпалив крихітне багаття, щоб не привертати зайвої уваги, але щоб світло грало на воді.

— Прийшла-таки, — посміхнувся Остап, подаючи їй руку. Його долоня була твердою і надійною. — Я вже думав, Петро тебе на ланцюг посадив після ранкового балу-маскараду.

— Тато тепер такий добрий, що аж страшно, — засміялася Орися, сідаючи поруч. — Весь вечір ходив і питав, чи не пахне від нього квітковим магазином. А мама каже, що це йому «вдача привалила».

Вони сиділи в тиші, слухаючи, як хлюпає вода і як десь далеко кричить сова. Весь світ із його межами, парканами та батьківськими сварками залишився там, за пагорбом. Тут були тільки вони.

— Орисю, — Остап раптом став серйозним. Він дістав із кишені щось невелике. Це було кільце, але не золоте, а викуване з темної сталі. На ньому був вигравіюваний крихітний соняшник. — Я не вмію говорити красиво, як ті міські кавалери. Але я знаю одне: моє залізо не гнеться, і моє слово — теж. Я не хочу ховатися по цвинтарях і носити воду під сміх сусідів. Я хочу, щоб ти була моєю. Перед Богом і людьми.

Орися завмерла. Вона подивилася на сталеве кільце, потім на Остапа. Її гордість, яка раніше була її щитом, раптом стала тонкою, як павутинка.

— Ти знаєш, що буде, коли Маланка про це дізнається? — тихо запитала вона. — А мій батько? Він же берданку почистить і на нас піде.

— Хай чистить, — Остап взяв її за руку. — Я для нас нову межу проведу. Таку, яку ніхто не переступить. Ти згодна?

Орися мовчала довгу хвилину, а потім раптом притягла його до себе і поцілувала — цього разу без ляпасів, без гри, щиро й відчайдушно. Це був смак волі, нічної річки і справжньої перемоги над минулим.

— Згодна, — прошепотіла вона в його самі губи. — Але весілля має бути таке, щоб Маланка з Галиною в одному танку пройшлися. Інакше я не граю.

Остап засміявся, підхопив її на руки і крутнув так, що зірки в небі почали танцювати разом із ними. Вони ще не знали, що саме в цей момент Маланка, не знайшовши сина в ліжку, вже піднімала по тривозі Гната, а Петро, виявивши зникнення Орисі, заряджав свою рушницю... сіллю та перцем.
 

Ніч стала настільки тихою, що було чути, як розкриваються нічні квіти на березі. Багаття біля покинутого човна вже не палахкотіло, а жевріло глибоким, вишневим жаром, відкидаючи на тіла Остапа та Орисі довгі, тремтливі тіні.

Остап відчував, як усередині нього плавиться те саме залізо, з якого він кував свої вироби. Коли Орися сказала «Згодна», світ для нього перестав існувати — залишився лише цей клаптик берега і дівчина, чиє дихання лоскотало йому шию.

Він обережно торкнувся її обличчя, проводячи великим пальцем по повній нижній губі. Орися не відсахнулася. Вона дивилася на нього своїми карими очима, у яких зараз відбивався не лише вогонь багаття, а й первісна, дика пристрасть, що спалахнула між ними ще під час першої зустрічі біля межі.

Остап притягнув її до себе, і цього разу поцілунок був не ніжним — він був жадібним, як спрага після довгого дня у спекотній кузні. Його руки, натруджені й гарячі, ковзнули по її спині, розв’язуючи тонкі стрічки корсетки. Орися відповіла з такою ж силою, впиваючись пальцями в його міцні плечі, ніби намагаючись врости в нього, стати одним цілим.

— Орисю... — прохрипів він їй у самі губи. — Ти ж знаєш, що після цього вороття не буде.

— А я і не хочу повертатися, — видихнула вона, і її голос був схожий на шелест очерету. — Немає більше Петрової доньки чи Маланчиного сина. Є тільки ми.

Він повільно зняв із неї вишиванку, і місячне світло впало на її шкіру, роблячи її схожою на дорогоцінний білий мармур. Остап завмер на мить, затамувавши подих від цієї чистої, земної краси. Вона була соковитою, справжньою — саме тією жінкою, за яку козаки колись палили міста.

Коли вони опустилися на м’яку мішковину в човні, стара деревина тихо скрипнула, ніби благословляючи їх. Кожен дотик Остапа був як опік розпеченим металом, а кожен рух Орисі — як відповідь вогню. Їхня пристрасть була не міською, не вишуканою — вона була потужною, як сама земля Перепалок, солоною від поту і солодкою від передчуття забороненого плоду.

Річка Роставиця тихо несла свої води повз них, обмиваючи борти човна, а над ними розгойдувалися верби, закриваючи закоханих від усього світу своїм зеленим волоссям. У цю мить не було ворожнечі, не було дрібних пакостей і дзеркальних лазерів — був лише ритм двох сердець, що билися в унісон, і подихи, що зливалися в один довгий, гарячий стогін під зірками.

Вони горіли довго й яскраво, наче два соняшники в розпал жнив, і коли нарешті все затихло, Остап міцно пригорнув Орисю до себе, вкриваючи її своєю курткою.

Але ідилію розірвав далекий, але чіткий звук.

— Орииииисяяяя! — голос Петра, посилений нічним луною, прокотився над водою.

— Остапе, іроде, де ти є?! — це вже була Маланка, чий крик був гострий, як її вилиці.

Остап і Орися миттєво підхопилися, гарячково шукаючи свій одяг. По пагорбу, що вів до річки, вже стрибали промені ліхтариків.