СВАТАННЯ ПІД СКРИП ВІДЕР

Ранок у Великих Перепалках почався з того, що Маланка витягла з комори найстарішу вишиту скатертину, яка пахла нафталіном і затаєним гнівом. Вона рухалася по хаті, як генерал перед вирішальною битвою, розставляючи тарілки з такою силою, що вони аж дзвеніли. Гнат, зачувши недобре, намагався прикинутися деталлю інтер’єру, але Маланка вирахувала його за занадто голосним диханням.

— Гнате, надінь чисту сорочку! Сьогодні приїде голова з Любкою. Ми маємо показати, що в нашому домі порядок, а не те гультяйство, що за парканом! — відрізала вона, витираючи келихи.

Тим часом Остап, замість того щоб чистити чоботи до оглядин, стояв біля криниці. На його плечах лежало важке коромисло, а в очах бісилися вогники. Він пам’ятав «умову» Орисі. Раз вона сказала «носити воду», значить, він буде носити її так, щоб усе село здригнулося.

Якраз у той момент, коли до двору Маланки під’їхав пишний віз, прикрашений стрічками, на якому сиділа Любка в сукні кольору «скаженої малини», Остап рушив у свій перший рейс.

— Ой, Остапчику! — прокрякала Любка, поправляючи свої яскраво-червоні губи. — А куди це ти з відрами? Невже для нас чай на криничній воді готуєш?

Остап навіть не сповільнив крок. Він пройшов повз воза голови, повз застиглу на порозі Маланку і... попрямував прямо до хвіртки Петра.

Маланка відчула, як її аристократична блідість змінюється на багрянець.

— Остапе! Куди тебе несе?! Гості в хаті! — крикнула вона, але голос зірвався на високу ноту.

Але Остап уже був на території ворога. Петро, який саме вийшов покурити на ганок, ледь не впустив самокрутку, побачивши сина Маланки з повними відрами.

— Оце так... — прохрипів Петро. — Маланю, ти диви, твій коваль у мене на службу найнявся!

З хати випливла Галина, тримаючи в руках миску зі свіжою сметаною. Побачивши Остапа, вона аж засяяла.

— Ой, помічник ти наш! Став сюди, синку, став! А ми якраз із Орисею думали, хто ж нам до городу води наносить. Орисю, виходь, дивись, яка в нас «доставка» під’їхала!

Орися вийшла повільно, поправляючи косу. Вона глянула на Остапа, потім — через паркан — на розлючену Маланку та розфуфирену Любку, і на її обличчі з’явилася посмішка справжньої переможниці.

— Дякую, Остапе. Але бачиш — у нас там ще бочка порожня стоїть. Треба б наповнити, щоб на вечір вистачило, — вона підморгнула йому так, що Остап ледь не розлив воду собі на чоботи.

Тим часом у дворі Маланки розгорталася драма. Голова села, чоловік поважний і пузатий, сидів за столом і здивовано дивився, як його потенційний зять тягає воду сусідам, з якими Маланка тридцять років не вітається.

— Маланко Степанівно, — поважно мовив голова, — я не зрозумів. Ми свататися приїхали чи дивитися на цей благодійний фонд допомоги Петру?

Маланка зціпила зуби так, що було чути хрускіт.

— Це... це в нього фізичне виховання таке, — вицідила вона, дивлячись на Гната, який у цей час намагався потайки підморгнути Петру через тин. — Зараз він закінчить і прийде.

Але Остап не закінчував. Він ходив туди-сюди: криниця — двір Петра, криниця — двір Петра. Кожного разу, проходячи повз сватів, він ввічливо кивав:

— Добрий день, пане голово! Любко, гарна сукня, якраз під колір моїх відер!

Любка дулася, як індик перед дощем. Вона бачила, як Орися навмисне поправляє Остапу сорочку, коли той ставить відра, і як вони про щось перешіптуються, сміючись на все горло.

— Все! — не витримала Маланка. Вона вискочила на межу. — Петре! Галю! Ану віддайте мого сина! У нас тут державні справи вирішуються, а ви з нього водовоза зробили!

Петро, відчувши момент слави, ліниво потягнувся:

— Та ми що? Ми нічого! Він сам прийшов, каже: «Хочу, мовляв, відробити за зіпсованого гарбуза». Хлопець чесний, слова тримає! Не те що деякі...

Галина ж, не витримавши, винесла тарілку з гарячими пиріжками і простягнула її через паркан прямо Любці.

— На, Любонько, з’їж пиріжечка з капустою! А то ти така худенька, аж прозора. Тобі треба сили набиратися, поки Остапчик нам господарство піднімає!

Це був фінальний удар. Любка вихопила пиріжок, але замість того щоб з’їсти, розплакалася від образи. Голова встав із-за столу, грюкнувши кулаком.

— Знаєте що, Маланко Степанівно? Сватайте свого сина хоч поросятам, а ми поїхали! Такого сорому я ще не терпів!

Віз рвонув з місця, залишаючи по собі куряву та запах невдалого шлюбу. Маланка залишилася стояти посеред двору, схожа на грозову хмару, а за парканом реготали Петро, Галина і Гнат, який вже встиг перелізти до сусідів за пиріжком.

Остап поставив останнє відро, витер лоба і подивився на Орисю.

— Ну що, «Генеральша», бочка повна. Розраховуватися будеш чи знов ляпаса даси?

Орися підійшла близько-близько, так що він відчув аромат м’яти від її волосся.

— За таке... — прошепотіла вона, — ляпаса мало. Але оскільки ти сьогодні врятував мене від Любчиного товариства — можеш зайти ввечері. Тільки через двері, а не через вікно, бо батько там знову щось «мінувати» зібрався.