Залізна квітка для гарбузового генерала

Ранок у Великих Перепалках зустрів мешканців не солов’їним співом, а таємничими плітками. Петро та Гнат повернулися з нічної «експедиції» у такому стані, ніби їх жували чорти, а потім виплюнули в кропиву. Петро мовчав, як партизан, лише підозріло озирався на кожну білу фіранку, що тріпотіла на вітрі. А Гнат, навпаки, став надто набожним і почав посилено допомагати Маланці по господарству, аби тільки вона не питала, де його штани і чому від нього тхне цвинтарним мохом.

— Гнате, ти чого це поросятам «Отче наш» читаєш? — підозріло запитала Маланка, підперезуючи свій тонкий стан вишитим паском. — І де твій лівий чобіт? Ти що, знову з Петром межу міряв ногами?

— Та я... я, Маланю, просто про вічне задумався, — белькотів Гнат, намагаючись сховати босу ногу за відро. — Світ такий крихкий, знаєш... Сьогодні ми тут, а завтра — хоп, і привид помідори вимагає.

Маланка лише презирливо пирхнула. Вона знала: якщо чоловіки починають говорити про привидів, значить, десь точно була зарита пляшка, яку вони не змогли поділити.

Тим часом Остап, окрилений нічною пригодою, вирішив, що пора діяти тонше. Раз Орися горда — він буде ще гордішим. Раз вона чекає вчинку — він дасть їй видовище.

Він знав, що сьогодні Галина з Орисею збираються на ярмарок виставляти свої знамениті гарбузи та соління. Це був «зірковий час» Галини — вона вдягла свою найяскравішу квітчасту хустку, від чого її рум’яні щоки стали ще соковитішими, а карі очі сяяли так, що могли б замінити вуличне освітлення.

— Орисю, бери найбільшого гарбуза, того, що ми «Генералом» назвали! — командувала Галина, підстрибуючи від нетерпіння. — Ми сьогодні Маланку з її сушеними грибами за пояс заткнемо! У нас не просто врожай, у нас — свято життя!

Орися несла «Генерала» з таким виглядом, наче це була щонайменше корона Данила Галицького. Вона спеціально пройшла повз кузню Остапа, навіть не глянувши в бік розпеченого горна. Але Остап уже чекав.

Коли ярмарок був у самому розпалі, і Галина з Петром активно доводили покупцям, що їхні помідори солодші за персики, на центральну площу в’їхав віз, запряжений Гнатовим конем. Але на возі не було ні картоплі, ні сіна.

На ньому стояв Остап. В руках він тримав величезний, викуваний із заліза соняшник. Кожна пелюстка була виточена так тонко, що здавалося, вона тремтить на вітрі. Це була ювелірна робота, від якої ахнули навіть старі баби, що все життя бачили тільки сапки та граблі.

— Оце так! — пронеслося натовпом. — Маланчин син зовсім здурів! Замість підков — квіти кує!

Остап спрыгнув з воза прямо перед прилавком Галини. Маланка, яка стояла неподалік, аж за серце вхопилася. Петро схопився за берданку під столом, але Галина лише рота роззявила від захвату.

Остап не сказав ні слова Орисі. Він мовчки підійшов до їхнього найбільшого гарбуза-«Генерала» і... встромив залізну квітку прямо в його серцевину. Це виглядало так дивно і водночас так красиво — ніжна, неземна сталь у грубій земній плоті.

— Хай стоїть, — коротко кинув Остап, зустрівшись поглядом з Орисею. В його очах читалося: «Твій ляпас був болючим, але моє залізо міцніше».

Він розвернувся і пішов, залишивши все село обговорювати цей дивний «подарунок». Орися стояла, затамувавши подих. Вона відчувала, як її гордість починає танути, мов цукор у гарячому чаї. Він не просив вибачення, він не купував хусток — він просто прийшов і заявив права на їхній спільний простір.

— Оце так хлопець... — прошепотіла Галина, погладжуючи сталеві пелюстки. — Петре, ти бачив? Це ж... це ж майже як ти мені колись черешні з колгоспного саду крав, тільки законно!

— Та що там законно! — буркнув Петро, ховаючи посмішку у вуса. — Зіпсував гарбуза, ірод... Але гарно, зараза.

Але Маланка вже була поруч.

— Остапе! — крикнула вона на весь ярмарок. — Ти що, все залізо в хаті на іграшки перевів?! Ану марш додому! Ти подивись, кому ти квіти ставиш! Тим, хто нас у яму на цвинтарі мало не загнав!

Петро з Гнатом переглянулися. Спогад про нічну яму змусив обох синхронно почухати попереки. Гойдалки злетіли вгору з такою силою, що здавалося — наступний виток рознесе це село вщент.

Маланка стояла посеред ярмарку, і здавалося, що від її погляду молоко в глечиках сусідніх перекупок почало киснути. Вона бачила, як її син — її гордість, її «крижана копія» — привселюдно встромив витвір мистецтва в овоч заклятого ворога. Це був не просто жест, це було оголошення капітуляції перед карими очима Орисі, і Маланка такого допустити не могла.

— Остапе! — її голос пролунав як удар батога. — Ти що, в кузні перегрівся? Чи, може, тобі залізо очі засліпило, що ти не бачиш, перед ким кланяєшся? Ану бери ту залізяку і марш додому! У нас коні не ковані, а він тут гарбузи прикрашає!

Остап навіть не здригнувся. Він повільно повернувся до матері, і в його золотавих зіницях Маланка вперше побачила не послух, а ту саму впертість, яка колись звела її з Петром.

— Залізо моє, мамо. І час мій, — спокійно відповів він. — А квітка... вона там, де має бути.

Він розвернувся і пішов крізь натовп, який розступався перед ним, наче перед грозовою хмарою.

Петро, який до цього моменту тримався за берданку, як за останній оплот чоловічої гідності, раптом відчув дивний укол десь під ребрами. Він подивився на залізний соняшник, потім на Маланку, яка аж посиніла від люті, і раптом… зареготав. Гучно, на весь ярмарок, так, що аж вуса запінилися від свіжого квасу.

— Оце так коваль! — вигукнув Петро, витираючи сльози радості. — Маланю, та твій хлопець має більше смаку, ніж ти за все життя назбирала! Це ж треба — таку красу в мого «Генерала» всадити! Галю, ану дай йому шматок сала за таку роботу, хай сили має на нові подвиги!

Галина не чекала другого запрошення. Вона підхопила найбільший шмат підчеревини, загорнула його в газету і, сяючи своєю найширшою кароокою посмішкою, кинулася наздоганяти Остапа.

— Остапчику, синку! На, тримай, підкріпися! Це від щирого серця! Бо залізо залізом, а живіт — то святе! — вона сунула пакунок йому в руки, ігноруючи вбивчий погляд Маланки.