Тиша на цвинтарі чи побачення всліпу

Ніч над Великими Перепалками розлилася, як старе чорнило, густа й тягуча. Сільський цвинтар, що розкинувся на околиці під кривими вербами, у таку пору обминали навіть найсміливіші пси. Кажуть, там колись блукали привиди козаків, але сьогодні там планувалося дещо куди небезпечніше за духів — таємне побачення двох затятих сердець.

Остап прийшов першим. Він сидів на похиленому хресті якогось далекого родича і прислухався до кожного шелесту. Його план був простий, як ковадло: якщо хтось із батьків вирішить простежити, він приготував старе біле простирадло, яке поцупив із мотузки Маланки. «Нехай думають, що це баба Параска за своїм боргом повернулася», — похмуро усміхався він собі у вуса.

Але він не знав, що цього вечора на цвинтарі буде справжній аншлаг.

Першим «гостем» став Гнат. Він пробирався крізь чагарники бузини, тримаючи під пахвою заповітну пляшку самогонки, яку Маланка поклялася знайти і знищити.

— Отут, під старою липою, вона буде в безпеці, — шепотів Гнат, озираючись на кожну тінь. — Тут навіть Маланя зі своїм нюхом не пройде, бо скаже, що енергетика погана.

Він уже почав розгрібати землю руками, як раптом з іншого боку цвинтаря почулося важке сапання. Це був Петро. Він, озброївшись ліхтариком та старим берданкою (про всяк випадок, раптом вовк чи Остап), вирішив перевірити чутки про «привидів», які нібито бачили біля його нового паркану. Насправді ж він підозрював, що Орися не просто так пішла «до подруги шити рушники».

Остап застиг. Він бачив промінь ліхтарика Петра, що нишпорив по надгробках, і чув, як неподалік хтось (Гнат) активно риє землю.

«Ну, тримайтеся, рідні», — подумав Остап і накинув на себе біле простирадло.

Коли Орися нарешті дісталася місця зустрічі, вона побачила картину, гідну найкращого вертепу.

З-за куща випливла біла постать і низьким, потойбічним голосом затягнула:

— Петреее... Віддай межууу... Бо заберу твої помідооориии...

Петро, який вважав себе атеїстом до першого переляку, випустив ліхтарик і впав на коліна прямо в кропиву.

— Матінко рідна! Маланю, це ти в образі привида прийшла?! — закричав він, закриваючи голову руками.

У цей момент Гнат, почувши крик сусіда і побачивши білу мару, вирішив, що його «заначка» проклята. Він підхопився і з криком «Чур мене, чур!» кинувся навтьоки, випадково зачепившись за ноги Петра. Обидва генерали сусідських воєн покотилися в глибоку яму, яку вдень викопали для стовпа, вигукуючи імена всіх святих і один одного.

Остап швидко скинув простирадло і підхопив Орисю під руку.

— Тікаймо, бо як вони зараз розберуться, хто є хто — нам і цвинтар малий буде! — засміявся він.

Вони бігли під місячним сяйвом, тримаючись за руки, а позаду, з ями, доносився дуетний крик:

— Гнате, це ти?!

— Я, Петре! А ти чого тут?

— Та я... я привидів ловив! А ти що, скарби Маланки шукав?!

Орися сміялася так, що в неї боліли ребра.

— Остапе, ти божевільний! Мій батько тепер тиждень до криниці боятиметься підійти!

— Зате тепер межа вільна, — відповів Остап, зупиняючись біля річки. — Орисю, подивися на мене. Хай вони воюють, хай будують паркани, але я від тебе не відступлюся. Навіть якщо мені доведеться весь цвинтар на вуха поставити.

Він знову спробував її обійняти, але Орися, згадавши Любку і свою гордість, різко зупинилася і примружила свої карі очі.

— Гарно кажеш, Остапе. Але за привидів — дякую, а за Любку — ще подивимося.