НІЧНІ ТІНІ ТА СОЛОДКИЙ ГРІХ

Вечір опустився на Великі Перепалки раптово, накривши село зоряною ковдрою, яка пахла пилом та нічними квітами. У хаті Маланки панувала важка тиша, яку розривало лише монотонне цокання старого годинника. Гнат, як завжди, намагався розрядити атмосферу, розказуючи про те, як сьогодні в магазині бачив кума з двома різними шкарпетками, але Маланка лише зиркнула на нього так, що жарт застряг йому в горлі.

Остап чекав. Кожна хвилина здавалася годиною. Коли нарешті в хаті все затихло і почулося рівномірне сопіння батька, він безшумно, наче тінь, вислизнув через вікно. Совість трохи муляла, але серце кликало до старої груші дужче, ніж обов’язок перед матір’ю.

Тим часом Орися в сусідній хаті розгортала записку. Папірець пахнув мазутом і чимось рідним, чоловічим. «Чекатиму, де груша схиляється до твого саду. Прийди, Орисю. Навіть якщо весь світ завалиться». Вона перечитала ці рядки десять разів, перш ніж наважилася вийти. Галина спала міцно, посміхаючись уві сні — мабуть, їй снилося, як вона виграла конкурс на найкращий коровай області.

Біля груші було темно, хоч око виколи. Лише світлячки мерехтіли в бур'янах.

— Орисю... — ледь чутний шепіт змусив її здригнутися.

Остап стояв по той бік межі, але рука його вже була на її боці. Коли їхні долоні зустрілися, здалося, що вся напруга цього дня зникла.

— Ти прийшла, — він не міг відвести очей від її карих зіниць, що в темряві здавалися бездонними озерами.

— Боялася, що батько десь близько, — видихнула вона. — Він сьогодні такий заведений... щось задумав.

І Орися не помилялася. Поки закохані стояли, затамувавши подих, на іншому кінці городу, біля самої криниці, Петро втілював свій «геніальний» план. Він тягнув за собою величезний моток дроту та стару гумову грушу, наповнену чимось неймовірно смердючим.

— Оце я тобі, Маланю, таку «симфонію» влаштую, що завтра ти сама межу на метр назад відсунеш, аби тільки я цей дріт прибрав, — бубнів він собі під ніс, прилаштовуючи складну конструкцію до Маланчиного літнього душу.

Він не знав, що Маланка, відчувши «ворожу активність» навіть крізь сон, уже стояла біля вікна, тримаючи в руках відро крижаної води, приготовлене ще з вечора.

А біля груші Остап нарешті наважився. Він притягнув Орисю до себе, і їхній перший поцілунок був зі смаком забороненого плоду та нічної прохолоди. Це було те саме справжнє «кохання по-селянськи» — коли за спиною ворожнеча, під ногами чужа земля, а в серці — цілий космос.

Раптом нічну тишу прорізав нелюдський крик Петра, за яким послідував гучний сплеск і обурене шипіння Маланки.

— Попався, злодію! — вигукнула Маланка на все село.

— Мамо рідна! — зойкнула Орися, відскакуючи від Остапа.

Ніч перестала бути тихою. Великі Перепалки прокидалися для нового акту великої комедії, де кохання було єдиною справжньою річчю серед каскаду сусідських пакостей.

Відлуння ляпаса, здавалося, було гучнішим за крики Петра на іншому кінці городу. Долоня Орисі горіла, а на щоці Остапа повільно проступав червоний слід — ідеальний відбиток дівочих пальців.

Остап стояв, ошелешений, не стільки від болю, скільки від того, з якою швидкістю його «ніжна квітка» перетворилася на розлючену мегеру. В її карих очах зараз не було ніжного озера — там вирував розплавлений дьоготь.

— Це щоб губи не розпускав, де не просять, Остапе Гнатовичу! — прошипіла Орися, поправляючи хустку з таким виглядом, наче вона щойно виграла битву під Конотопом. — Те, що я прийшла, не означає, що я вже твоя. Я донька свого батька, і якщо ти думав, що я від першого слова розм’якшу, як віск на сонці, то краще йди далі кувати своє залізо.

Остап закусив губу. Гордість, успадкована від Маланки, закипіла в ньому миттєво.

— А я бачу, ти не тільки в тілі, Орисю, а й у гніві соковита. Ну що ж, не треба — то й не треба. Я думав, ми по одну сторону межі, а ти, бачу, вже собі нову збудувала.

Він розвернувся і, не озираючись, пішов у темряву, навмисне гупаючи чоботами. Орися залишилася стояти під грушею. Серце її калатало, рука все ще вібрувала від удару, а в роті залишився присмак його губ — солодкий, терпкий, зовсім не схожий на те, що вона відчувала раніше. Вона чекала, що він повернеться, почне благати чи хоча б щось крикне навздогін. Але Остап зник у нічній тиші сусідського подвір’я.

Наступного ранку Остап ввімкнув режим «крижаного спокою». Він вийшов на подвір’я з таким виглядом, наче Орисі взагалі не існувало в природі. Коли вона проходила повз, він навіть голови не повернув — затято стругав якесь топорище, насвистуючи веселу мелодію.

Орися бісилася. Вона навмисне вийшла в найкращій спідниці вибивати килими — нуль реакції. Вона голосно жартувала з Гнатом через тин (бо Гнат, на відміну від дружини, завжди був радий посміятися з сусідкою) — Остап навіть не глянув у їхній бік.

— Дивись, Гнате, який у вас син поважний став, — голосно, щоб було чути на все обійстя, мовила Орися. — Чи то він у місті якусь принцесу знайшов, чи то просто від сонця перегрівся, що людей не впізнає?

Остап нарешті підвів очі. Його погляд був холодним і пустим, як колодязь узимку.

— Та ні, Орисю Петрівно. Просто зрозумів, що на деякі квіти краще дивитися здалеку — колючі дуже. Та й колір мені вже не подобається.

Це був удар під дих. Орися відчула, як її власний гнів починає душити її зсередини. «Ах так?! Колір не подобається?!» — промайнуло в голові.

Тим часом війна батьків вийшла на рівень «психологічного терору». Петро, весь обляпаний дегтярною водою після нічної пригоди, тепер ходив по межі з величезним магнітофоном, який на всю котушку крутив марші, заважаючи Маланці слухати «Радіо Промінь». Маланка ж, не довго думаючи, винесла на сонце старі шкури, які почали видавати такий аромат, що Петро змушений був надіти протигаз, знайдений ще з часів служби в армії.

— Петровичу, ти в тому наморднику схожий на слона-недомірка! — реготала Галина з порога, підтримуючи чоловіка, хоча сама потайки мріяла, щоб цей цирк нарешті скінчився.