ТРЕМТІННЯ НЕВИДИМИХ СТРУН

Остап ніколи не думав про Орисю як про дівчину, від погляду якої може збитися дихання. Для нього вона завжди була «тією сусідською малою», яка вічно зачіпала коси за гілля старої груші й голосно плакала на все село, коли Маланка проганяла її з межі. Вони росли пліч-о-пліч, розділені лише хитким тином та густими чагарниками бузини, але жили в різних світах, що оберталися навколо батьківських образ.

Проте цього літа щось зламалося в усталеному порядку речей. Остап почав помічати дрібниці, на які раніше закривав очі. Він бачив, як Орися підбирає волосся, коли нахиляється над грядкою, як вона мружить очі від сонця і як на її щоках з’являються ледь помітні ямочки, коли вона розмовляє сама з собою. У його думках вона перестала бути «донькою того ірода Петра». Вона стала Орисою — дівчиною, чия присутність за парканом робила звичайний сонячний день тривожним і водночас солодким. Він картав себе за ці думки, намагався завалити себе роботою в кузні, але варто було йому почути скрип сусідських дверей, як серце починало вибивати такт, сильніший за удар молота по ковадлу.

Орися ж відчувала щось схоже, але по-своєму, по-жіночому глибше. Остап для неї завжди був мовчазним велетнем, частиною пейзажу, як та сама груша чи стара скирта сіна. Але нещодавно, коли він допомагав батьку ладнати воза і зняв сорочку через спеку, вона випадково глянула у вікно й завмерла. Вона побачила не сусіда, а чоловіка — сильного, спокійного, з натрудженими руками, які, здавалося, могли б захистити від усього світу.

Їхні випадкові зустрічі біля криниці чи на вузькій стежці до магазину перетворилися на справжнє випробування. Раніше вони могли кивнути один одному або обмінятися черговою фразою про погоду. Тепер же слова застрягали в горлі. Кожного разу, коли їхні погляди перетиналися, це була справжня електрична буря, що прошивала тіло наскрізь. Це був не просто погляд — це було впізнавання. Ніби дві душі, втомлені від родинної ворожнечі, раптом знайшли безпечну гавань в очах навпроти.

Орися боялася цього почуття. Вона знала: якщо мати бодай запідозрить, що донька дивиться на сина Маланки з ніжністю, хата згорить від гніву. Але щовечора, лягаючи спати, вона мимоволі прислухалася до звуків із сусіднього двору, намагаючись вгадати по кроках, де зараз Остап.

Остап же, навпаки, став шукати приводів бути ближче до межі. Він раптом виявив, що саме біля груші трава росте найкраще і її треба косити тричі на тиждень. Він знав, що Орися виходить у сад саме тоді, коли тінь від хати лягає на мальви. І коли вона з’являлася, повітря між ними ставало таким напруженим, що, здавалося, торкнись пальцем — і посиплються іскри. Це було кохання, яке не питало дозволу, не зважало на паркани й виростало прямо з того чорнозему, за який так запекло билися їхні батьки.
 

Війна почалася не з пострілу, а зі скрипу. Це був скрип старої хвіртки Петра, яку він вирішив «трішки підправити» о другій годині ночі. Насправді ж Петро, підбурюваний вечірньою чаркою та в'їдливим коментарем Галини про те, що «Маланка вже пів городу собі відтяпала», вирішив перенести один-єдиний стовпчик паркану. Всього на пів метра. В бік Маланки.

Він працював тихо, як злодій, але він забув одну важливу річ: Маланка не спала. Вона роками страждала на безсоння, яке сама називала «пильністю».

— Петре, ти там що, скарби шукаєш, чи совість свою закопуєш? — голос Маланки розрізав нічну тишу, як бритва.

Вона стояла на ганку в білій нічній сорочці, схожа на привида помсти. Петро здригнувся, впустивши молоток собі на ногу, але болю не показав — гордість була сильнішою за фізіологію.

— Я, Маланю, межу рівняю, щоб твій син, як за корову візьметься, на мої помідори не наступив. А ти б краще йшла спати, бо вночі відьми силу втрачають, — відповів він, намагаючись непомітно відштовхнути стовпчик п'ятою назад.

На ранок село вже гуло. Маланка у відповідь не просто повернула стовпчик, вона виставила на межі стару бочку з-під дегтя, яка пахла так, що навіть мухи облітали двір Петра стороною. Галина, побачивши цей «декор», не залишилася в боргу і вивісила на просушку всі старі кожухи прямо навпроти вікон Маланчиної спальні, щоб сонце не дай Боже не зазирнуло до сусідки.

А поки старі розгортали артилерію, Остап і Орися опинилися в пастці.

Остап стояв біля стайні, стискаючи кулаки. Він мав зустрітися з Орисею біля річки, але тепер, коли батько й мати забарикадували всі виходи, це здавалося неможливим. Орися ж, сидячи у себе в кімнаті, чула, як мати на кухні розробляє план «хімічної атаки» за допомогою несвіжої сироватки, і відчувала, як у грудях росте справжній відчай.

Це була не просто пакість. Це був початок нового витка ворожнечі, який загрожував розтоптати їхнє тендітне «ми», що ледь встигло народитися в поглядах біля криниці.

Остап зрозумів: діяти треба негайно. Він витяг із кишені невеликий клаптик паперу. Це був не просто папір — це був виклик самій долі.

Сонце піднялося над Великими Перепалками, висвічуючи два світи, розділені парканом, що став шрамом на тілі землі.

Мати Остапа, Маланка, стояла на своєму ганку, ніби на капітанському містку. Вона була жінкою рідкісної, породистої краси, яку не змогли стерти роки важкої селянської праці. Висока, тонка в стані, з прямою спиною, вона нагадувала самотню тополю серед поля. Її обличчя з високими вилицями та строгим розрізом очей завжди було бездоганно чистим, а хустка пов’язана так акуратно, наче вона щойно повернулася з недільної служби. У кожному її русі відчувався холодний аристократизм, що так дивно контрастував із гумовим взуттям та закатаними рукавами. Маланка не просто жила в селі — вона несла свою долю, як важкий хрест, і ця гордовита мовчазність була її головною зброєю.

А за парканом, у дворі Петра, панувала зовсім інша стихія. Галина, мати Орисі, була жінкою в тілі — «як пампушечка, щойно з печі», казали про неї в селі. Вона була не просто повною, вона була об’ємною у всьому: у сміхові, у рухах, у бажанні нагодувати весь світ. Її обличчя, кругле й рум’яне, випромінювало такий незламний оптимізм, що здавалося, навіть якщо настане кінець світу, Галина зустріне його з усмішкою і мискою вареників. Вона постійно перебувала в русі, її спідниця шелестіла між грядками, а голос, дзвінкий і соковитий, розносився далеко за межі саду.