МЕЖА НА РОЗДОРІЖЖІ

Село Великі Перепалки розкинулося поміж двох пагорбів, ніби велетенська розшита хустка, кинута втомленою жницею на траву. Тут кожен тин мав свої вуха, а кожна стежка — пам’ять. Повітря було настільки густим від пахощів любистку та свіжоспеченого хліба, що, здавалося, його можна краяти ножем. Але за цією пасторальною тишею ховалася війна, що тривала довше за будь-які історичні літописи.

По один бік старої межі, позначеної покрученою часом дикою грушею, височіла хата Петра. Вона завжди виглядала трохи зухвало: вікна вимиті до блиску, мальви під стінами такі високі, що заглядали в самі шибки, а на подвір’ї вічно щось гуркотіло. Сам Петро був чоловіком з «іскоркою». У молодості він крутив хвости всім дівчатам, а тепер його вуса були хвацько підкручені, а в очах жив той самий неспокійний бісик, який тридцять років тому змусив його зробити фатальний крок. Петро був господарем міцним, але гордим до нестями — він ніколи не визнавав помилок, особливо тих, що стосувалися серця.

Його дружина, Галина, була справжньою стихією — «пампушечка, щойно з печі», як казали в селі. Жінка в тілі, з пишними формами та круглим, рум’яним обличчям, вона випромінювала такий незламний оптимізм, що навіть під час сварки її карі очі сміялися. Галина була майстром «сонячної» оборони: вона знала, що найкращий спосіб допекти ворогу — це бути щасливою йому на зло. Вона вішала на паркан найяскравіші рушники й співала так голосно, щоб у сусідньому дворі було чути кожен її жарт.

Їхня донька, Орися, була втіленням тієї весни, що не питає дозволу, аби розквітнути. Чорні брови, що дугою розліталися до скронь, і очі кольору стиглого терну робили її найкращою дівкою на всі Перепалки. Вона успадкувала батькову непокірність і материну іскру в очах, але в серці плекала тиху ніжність, яку боялася виказати вголос.

По інший бік груші панував зовсім інший світ. Двір Маланки та Гната був взірцем суворого порядку. Маланка була жінкою рідкісної, породистої краси, яку не змогли стерти роки. Висока, тонка в стані, з високими вилицями, вона нагадувала самотню тополю. Але краса ця була застиглою, ніби крижана маска. Маланка була сварливою та озлобленою; кожен її крок по підметеній доріжці був маніфестом. Вона пам’ятала кожну образу ,коли Петро покинув її заради Галини, і з того часу її серце перетворилося на сховище для «гіркої жовчі», яку вона щодня порціями видавала оточуючим.

Її чоловік, Гнат, був її повною протилежністю. Чоловік тихий, але невиправний оптиміст і жартівник, він навчився розчинятися в господарстві так майстерно, що Маланчин гнів часто пролітав повз нього. Гнат міг знайти привід для жарту навіть тоді, коли дружина оголошувала чергову «хімічну атаку» на сусідів, і саме його тихий гумор рятував цю хату від остаточного зледеніння.

Син Маланки, Остап, вдався в матір зростом і силою. Його плечі могли витримати будь-яку вагу, а руки, звиклі до важкої праці на землі, володіли дивовижною точністю. Остап мав голос низький і оксамитовий, а коли він дивився на сонце, його зіниці ставали золотавими. Він був гордістю Маланки — її живою перемогою над минулим, її надією на те, що рід продовжиться без гіркого присмаку зради.

Цього ранку сонце ледь торкнулося верхівок соняшників, коли над тином зустрілися два погляди — старі, як сама земля, і сповнені невисловлених претензій.

— Доброго ранку, сусідо, — холодно процідила Маланка, навіть не повернувши голови в бік Петра, який саме намагався вирівняти похилену штахетину. — Дивлюся, твій паркан знов на мій бік хилиться. Чи то він від сорому за господаря так гнеться?

Петро випрямився, витер лоба засмальцьованою долонею і хитро примружився:

— Доброго й тобі, Маланю. Паркан, він як життя — куди вітер дує, туди й хилиться. А сорому в мене немає, бо я серце слухав, а не людські плітки. Ти б краще свою капусту полила, бо засихає вона в тебе, як і все, до чого ти руку прикладаєш без любові.

Маланка зціпила зуби так, що на щоках заграли жовна. Вона хотіла відповісти, але в цей момент з хати вийшла Орися з відром у руках. Майже одночасно з хліва з’явився Остап. Вони зустрілися очима над тим самим парканом, над тією самою межею, де їхні батьки щойно закладали чергову міну сповільненої дії. Світ навколо завмер. Крики півнів, рипіння колодязного журавля та в’їдливі зауваження старих — усе це відійшло на задній план. Були тільки вони двоє і таємниця, що розцвітала між ними, мов папороть у ніч на Купала.