Порожнеча

Він прокинувся, так і не відповівши їй. Вона знову йому снилася.

Поруч було порожньо. У долоні ще відчувався стиск чужих пальців. Поволі розтиснув свої й провів рукою по холодному простирадлу.

На шибці, трохи вище підвіконня, тьмяніла пляма вологи, наче хтось щойно стояв там, притулившись обличчям до скла. З ліжка було видно, як вона поволі меншає.

Він підвівся й підійшов до вікна. Від скла тягнуло холодом. Уже підніс долоню до шибки, коли у відбитті, біля самого ліктя, майнуло біле пасмо.

Голови не повернув.

Пасмо залишалося поруч. Досить було простягнути руку. Пальці ворухнулися, та він ухопився за край підвіконня.

Стояв, аж поки заболіли долоні. Біле поволі розчинилося у відбитті кімнати. Він іще трохи почекав, перш ніж озирнутися.

Поруч нікого не було.

Колись вона відчиняла це вікно щоранку. Спиралася ліктями на підвіконня, нахилялася вперед. Волосся падало їй на щоку, і вона здувала його коротко, сердито, мружачи одне око. Коли пасмо поверталося, здувала знову.

Відпустивши підвіконня, він побачив на долонях червоні смуги.

Знизу грюкнули двері. Хтось піднімався сходами, спиняючись на кожному майданчику. Він прислухався й вийшов у передпокій.

Її кроки впізнав би ще на сходах. Ці були повільніші, проте він однаково підійшов до дверей. Хотілося встигнути відчинити, поки вона не подзвонила.

На його поверсі кроки стихли.

Він поклав руку на дверну ручку. З того боку було тихо. Потім хтось зітхнув і почав підніматися далі.

Поверхом вище відчинили й зачинили двері. Лише тоді він прибрав руку.

У кімнаті вже розвиднілося. Пляма на шибці зникла. Він глянув на скло здалеку й сів за стіл.

Заплющив очі. Сон цієї ночі вже розпадався на окремі миті. Біле волосся пам’яталося виразно; обличчя під ним — ні. Перший сон повертався легше за всі наступні.

У ньому вона ще чекала на нього.