Розділ 25

Ми з Сем не говорили майже весь урок, поки на кінець вона не глянула в сторону мого колишнього місця. 

— Схоже на те, що ми тепер будемо сидіти разом.

Я стенаю плечима, бо думала про це весь урок.

— Якщо у цій школі не можна нікого вбивати, то і біля Ільси мені сідати не варто.

Після дзвінка Сем з блискавичною швидкістю збирає свої речі, але не чекає на мене. Коли я підводжуся, Олівія вже стоїть поряд. Вона поправляє свою картату спідницю і терпляче чекає, поки я гляну не неї.

— Вийшло досить негарно, — тихо вимовляє вона і заправляє волосся за вуха.

Дівчина вища за мене лише на кілька дюймів, але мені все одно доводиться задирати голову.

— Чому ти відразу не сказала, що це місце чиєсь?

— Джину відстороняли на цілий тиждень, але вона чомусь вийшла раніше. Я думала, що матиму час попередити тебе. 

Я мовчу, тому Олівія продовжує:

— Ти була такою розгубленою, коли вперше зайшла у клас, тому мені захотілося тобі допомогти, бо тоді ніхто не знав, що ти можеш привселюдно послати Люсі Крейг і змусити Ільсу Хоуст просити вибачення під запис. 

Стримую посмішку.

— Тобто аби ти це знала, не стала б мені допомагати?

Олівія розводить руками.

— Я не хочу брати участь у безглуздих суперечках. Марна трата ресурсів. 

— Для мене все це має трохи більший сенс. 

— Нехай буде так. Сподіваюся, ви з Джиною поладите.

Зітхаю і киваю до виходу:

— Не думаю, що ми так швидко поладимо, якщо я привселюдно послала її.

Олівія підморгує:

— Я вмовила її не гуглити твої слова.

Я не бачила ні Олівію, ні Джину до великої перерви, коли ми б мали зустрітися в їдальні. Не те щоб мені хотілося дружити з людиною, яка не вміє розмовляти, але мені чомусь важлива Олівія. Вона дуже комфортна, і це ніяк не пов’язано з моїми стосунками з її матір’ю. Досі не розумію, як я маю розказувати про свої почуття, коли там фігуруватиме донька моєї психотерапевтки. 

Щойно заходжу в їдальню бачу потилицю Олівера. Він дивиться в сторону нашого столу, де наразі сиділа лише Олівія. Його плечі опускаюся, він хитає головою і розвертається до виходу. Якраз щоб наткнутися на мене.

— Олівере?

— Не зараз, Хедлі, — він легенько торкається мого плеча, щоб обійти мене, але я хапаю його за руку.

— Якого біса відбувається, ти мені поясниш?

Його світлі брови трохи підняті, а на очах наче збираються сльози. Водночас губи зціплені в тонку лінію, а через ніс голосно циркулює повітря. Тепер Олівер перехоплює мою кисть і відводить в сторону від потоку учнів.

— Я не можу зараз тебе бачити, бо я не готовий до чергової порції брехні, — шипить він.

Намагаюся знайти на його лиці хоч якісь ознаки жартів чи насмішок, що уже навчилася розрізняти у Алекса, та лише бачу, як Олівер з викликом дивиться мені прямісінько у вічі. Про яку брехню він говорить? У моєму житті вже треба уточнювати стосовно таких речей.

— Хто ти така, Хедлі Клінтон? І чому видаєш себе за мою подругу дитинства?

Кров відходить десь зовсім з мого тіла, і я лише відчуваю, як холоне кожна клітина. Він знає. Він щось — якщо не все — знає.

— Про що ти дізнався? — тихо запитую я і розглядаюся сторонами, щоб нас ніхто не підслуховував.

Олівер видає їдучу насмішку і хитає головою.

— Я сподівався, що ти все заперечуватимеш. А ти навіть… що тобі від мене потрібно?

— Це ти мене впізнав, не я, — припини це, Олівере!

— Востаннє я бачив Хелен шість років тому дитиною! Я обізнався, а ти мені підіграла. Навіщо?

— Боже, припини це! — ледь стримую крик я. Потім продовжую німецькою, щоб ніхто зайвий якщо і почує, то не зрозуміє. — Якщо ти хочеш ще раз це почути, то твоя Хелен Беккер і я (Боже, я це дійсно роблю) Хедлі Клінтон — це одна особа. І ось я перед тобою.

Олівер знімає окуляри і тисне на перенісся. 

— Але моя Хелен Беккер померла, — шепоче він.

Бляха…

— Це складно пояснити… — видихаю я. 

Ця розмова відібрала у мене всі сили. Але він знає правду, а це означає, що ким би він зараз не був, я повинна схилити його на свою сторону.

— Олівере… Почнімо з того, щоб ти прийняв мене як ту саму Хелен, що відбирала твої машинки, коли нам було по шість.

Олівер ледь хитає головою, не дивлячись на мене. 

— Добре, тоді ти повинен дозволити мені… — я розстібаю два верхніх ґудзики його сорочки і оголяю ліве плече. — Ось це, — легенько торкаюся його шраму. — Це зробила я, коли нам було по вісім, бо ми вирішили погратися пістолетом твого батька. 

Олівер прикриває повіки, його губи тремтять. У цю мить є лише я і він, і нікому з нас не заважає гамір їдальні в час пік. Він повертає сорочку на плече, а я застібаю ґудзики назад.