Розділ 21

Вони втрьох прискіпливо обдивлялися мене. Спочатку я кинула поглядом на Агнет — вона перебирала пальцями свій ланцюжок, хоч і намагалася не видавати хвилювання. Сивоволосого лікаря я майже не пам’ятала, та його присутність тут наганяла неабиякі темні хмари. І зрештою я подивилася на інший край дивана, де сидів Броун. Його погляд пропалював у мені дірку, це уже почало віддавати неприємним відчуттям у животі.

— Ось і Хедлі повернулася, — наче з полегшенням видала Агнет. 

— Тоді вона зможе все пояснити, — прошипів Броун, та на це ніхто не звернув уваги. Ви серйозно цього не бачите?!

Містер Телс майже беззвучно прочистив горло. 

— Повторююся, це лише моя робота. Ми маємо звернути на це увагу.

— Що відбувається? — нарешті я можу видавити хоч це.

— Доню, можеш поки переодягнутися і повернутися до нас, — Агнет намагається посміхнутися і киває на сходи.

Якого дідька тут відбувається?

Не встигаю зачинити двері у свою кімнату, коли чую голос матері:

— Вона ходить на терапію, ми розібралися у проблемі, якби щось…

Бляха. Що вони намагаються рознюхати? Хочуть провести мені інтерв’ю “Хелен, чому ти порізала руки?” Срака… Витягаю з шафи якусь білу кофту, натягую через голову поверх шкільної сорочки. Міняю спідницю на джинси, заправляю волосся за вуха і трохи щипаю себе за щоки, щоб не виглядати такою блідою. Я змогла вивести Ерлі на іншу тему, зможу викрутитися й тут. 

Коли виходжу з гардеробної, заклякаю на місці від несподіванки побачити перед собою Броуна. Моє серце падає десь до п’ят ще до того, як він починає говорити.

— Що ти собі надумала, мала хвойда?

— Я не розумію, про що ти… — ледь чутно шепочу. Забирайся звідси!

— Думала нацькувати на мене того старого? Не знаєш, скільки йому грошей платять?

Він підходить ще ближче, а мої ноги наче ще більше наливаються свинцем. Набираю повні легені повітря, щоб сказати хоч щось.

— Тобі ніщо не допоможе, якщо я скажу, що ти зробив…

Я не встигаю договорити, коли опиняюся на підлозі. Все сталося так швидко. Притуляю руку до гарячої щоки. Не відчуваю свого дотику. 

— Ти думаєш ще мені погрожувати?!

Він нахиляється до мене, та я уже не бачу його, бо очі запливли сльозами. Відчуваю його руку у волоссі, він піднімає мою голову, а клубок в горлі сильніше врізається у плоть.

— Срань господня! Приведи себе в порядок і скажи тому старому пердуну, що ти порізалася, аби лише привернути увагу. Мала шльондра…

Я досі не можу розрізнити його лиця, хоч сльози уже струменять обличчям, та бачу чітко його темні очі прямо перед собою. 

— Тепер ясніше тобі? — я лише прикриваю повіки, звільняючи сльози. Просто зникни з мого життя, чортовий ти виродку! 

Його пальці сильніше стискаються на моїй потилиці. 

— Ясно?!

— Ясно, — ледь видихаю я.

Він надто різко відкидає мою голову до підлоги, що я не помічаю, коли залишаюся в кімнаті сама. Голова тріщала, а у животі зав’язався якийсь вузол. Хотілося вити і кричати. Руки самі стиснулися в кулаки та підтягнулися до уже мокрих губ. 

Він знову зробив це зі мною.

Намагаюся хоча б сісти, щоб зібратися до купи. Вони там, чекають на мене. Чекають на мою розповідь. Просто треба черговий раз прикинутися кимось іншим. Розповісти нову легенду. Бачу червону краплю на підлозі. Тоді вузол швидко розв’язується, і я лише встигаю вибігти на балкон і перехилитися через бильця. Як це все жахливо.

Знову спливаю на підлогу. Треба взяти себе в руки. Треба зібратися і вийти до того цирку клоунів. Коли повертаюся в кімнату, бачу краплю власної крові на підлозі. Дивлюся на  свої тремтячі руки. І вони в червоних плямах. Мені треба зникнути. 

Спускаюся через кухонні сходи і вибігаю надвір. Роззираюся, та все одно нічого не бачу довкола. Лише помічаю якийсь вихід на ґрунтову дорогу. Я біжу нею, поки не бачу нової стежки. Зупиняюся лише перед водою. Якийсь пляж і величезна річка. Знову дивлюся на свої руки. Їх треба вимити. Мені треба вимитися. Падаю на коліна, опускаю руки під воду. Пальці розпливаються в льодяній воді поряд з кінчиками волосся. Треба вимити руки від крові. 

Я навіть не здригаюся, колись хтось збирає волосся і тримає його позаду. Продовжую терти білі пальці в цій холодній воді, навіть не обертаючись. Він присідає, продовжуючи тримати моє волосся. Він нічого не говорить, та я відчуваю його. Поряд.

Виймаю руки з води і повертаюся до нього. Вираз його обличчя не змінюється, та я помічаю, як його карі очі бігають по моєму лицю.

— Тільки не кажи нічого, гаразд?

Алекс навіть не киває. Він ще раз обдивляється мене, а коли кліпає, я помічаю відблиск світла в його очах. Відразу ж відвертаюся, затуляючи лице долонями. Не треба цього. Не треба жалю. Не треба нічого. 

Алекс досі мовчав, що я засумнівалася, чи він таки тут. Але він досі був тут. Я швидко перевела погляд на долоні і знову побачила темні плями. Пальці не встигли нагрітися, коли я занурила їх у холодну воду і вирішила таки вмитися. Ніс досі болів, хоча не пам’яталося, як саме все відбулося. Хлопець мовчки чекав поряд, поки я переконаюся, що вода більше не забарвлюється в бурий колір. Він тримав долоню, щоб я встала. Ми пересіли трохи далі від води.