Розділ 20

Я розглядала білу фарбу на стелі, коли задзвонив будильник. 

Трохи більше, ніж через двадцять хвилин, я обдивлялася себе у новенькій шкільній формі через величезне дзеркало гардеробної кімнати. Картата синя спідниця зі світлою клітинкою ледь досягала колін. Біла сорочка з джемпером, жилеткою чи піджаком — я вибрала піджак. Головне, що воно матиме довгий рукав. Щоб приховати це наскільки буде можливо. 

Мені подобалося робити макіяж. Хоч це не виглядало дуже гарно, і в мене не було надто багато косметики, я не мала тих умінь, але могла намалювати рівну стрілку з першого разу. Татові це не подобалося. Він відразу допитувався, куди я так вирядилася, і казав, що у моєму віці ще не варто малюватися. Аргументував це лише бажанням захистити мене. Щоб я не привертала зайвої уваги. Щоб не потрапила в халепу. На моєму лиці не було ні краплі косметики, коли зі мною сталися всі халепи. 

Тепер переді мною був цілий набір візажиста, та скористалася я лише чорною тушшю. 

Після трьох проігнорованих стуків у двері маминого кабінету, я зайшла і оглянула порожню кімнату. Вона може бути ще у спальні. Але він може бути там також. У грудях сформувався якийсь камінь. 

Спокійно…

Він не зможе завдати мені шкоди, поки поряд буде мама. Поки в домі хтось буде. Він боягуз. 

Коли я стукаю у двері спальні, хочу почути таку ж тишу. Мені раптово вже не потрібна мамина порада. Просто розвернутися і зникнути.

— Заходьте.

Але мама була вже одягнена в костюм блакитного кольору з укладеним волоссям та макіяжем на лиці. 

— О, — вона наче не очікувала мене побачити тут. Обдивившись з ніг до голови, продовжила: — Ти вже зібралася? Рання пташка, — вона спробувала посміхнутися. 

— Ще ні… я б… — як же все це тупо. 

Агнет запитально підняла брови.

— Хотіла запитати, чи… з якою зачіскою мені варто піти першого дня до школи? — хвиля сорому огорнула мене, останні слова ледь вилізли з рота. 

Чому мені здавалося, що ці жіночі штучки між матерями й доньками якось природніше відбуваються? Чи справа в мені? В моїй матері?

Агнет не встигла приховати того здивування чи радше переляку. 

— Не знаю, люба… це…

І я пішла ва-банк.

— Не хочеш зробити мені зачіску? Там заплести щ-щось?

Присягаюся, навіть не думала, що її брови можуть так високо полізти. 

— Я навіть… не вмію, — вона нервово сміється. — Люба, до мене приїздить стиліст для таких випадків, давай я позв…

— Ні, — перериваю я. — Я хотіла, щоб це зробила ти, але це все маячня, — повертаюся до дверей.

— Ні, Хелен, це не… у мене не було нагоди навчитися, якби…

— У цьому немає моєї провини.

***

— Алексе, я боюся, — чіпляюся за його лікоть. — Можна мені піти? Це була жахлива ідея. 

Агнет висадила нас біля входу і поїхала паркувати машину. 

— Заспокойся, — кидає він.

— О, дякую, допомогло!

— Якщо ти глузуєш, то не все так погано. Послухай, — Алекс зупиняється і легенько стискає мої плечі, — візьми себе в руки. Тобі треба навчатися та знайти нових друзів. Я не буду з тобою постійно няньчитися. 

Весь світ звужується до двох медово-кавових цяток з густими чорними віями. Я не буду з тобою постійно няньчитися. 

— Ти так говориш, наче сам очолюєш гурт найпопулярніших дітлахів. 

Він надто різко забирає долоні від моїх плечей і мигцем оглядається. 

— Ходімо. Агнет сказала зачекати її біля адміністративного корпусу.

Алекс йде, я примиряюся і наздоганяю його.

— Ти уже придумала свою легенду?

Мені не варто перепитувати, бо він продовжує:

— Німецька дівчинка під кінець навчального року переводиться до англійської школи. Краще відповідай всім хоча б однакову брехню.

— Мій акцент? Хочеш сказати, що в мене наскільки жахлива англійська?

— Ні, — ми зупиняємося біля якихсь дверей. — В будь-якому випадку не така як французька.

— Idiot.

— Чекай на Агнет тут.

— І ти мене покинеш?! — якого біса?

— Нам… не варто показуватися тут разом.

— Що?

— Якщо хтось запитає, звідки ти мене знаєш, скажеш, що ми сусіди. 

— Якого біса, Алексе?!

— Я не лідер гурту найпопулярніших дітлахів, але я не хочу, щоб моє минуле нашкодило тобі, — Алекс салютує двома пальцями і швидкою ходою зникає. 

Scheiße!

Не встигаю припинити злитися на Алекса, коли на горизонті з’являється Агнет. Пускаю очі під лоба й оглядаю цю будівлю. Невелика одноповерхова споруда, досить скупо оформлена. Над дверима вивіска, де великим гарним шрифтом вимальована назва школи. Всі м’язи одночасно скорочуються, коли я розумію, де раніше уже бачила ці слова. На листі, що Агнет вчора віддала мені.