Розділ 19

— Ми не можемо зустрічатися поза нашими сеансами, — каже Ерлі, але мене це геть не зупиняє.

— Тоді чому я знаю, якого кольору скатертина на твоєму кухонному столі?

Жінка зітхає.  

— Це було непрофесійно з моєї сторони. Моя помилка, — її голос затихає. — Ти потребувала допомоги і я по-людськи її надала. 

— Тепер я знову потребую допомо-оги! — з благанням протягнула я. Чому не можна просто погодитися? Навіщо все ускладнювати?

— Ти просиш мене приїхати на твій шопінг. Це не та надзвичайна ситуація, де мені варто втручатися. 

— Ерлі… ну, будь ласка! Ти сказала моїй матері, що я готова до школи, а я ніфіга не готова, тому це твоя відповідальність.

Алекс скоса зиркнув у мою сторону.

— Ти намагаєшся маніпулювати моїми почуттями, Хелен.

— Можливо.

— Це твердження, а не питання. 

Мої очі самовільно пускаються під лоба. 

— Я хочу мати поряд людину, з якою мені буде комфортно. Тим паче тобі треба оцінити мою поведінку в громадських місцях, а це уже має зацікавити тебе з професійної точки зору. Можемо перенести наш сеанс з наступного тижня на сьогодні?

— Твоя мама поряд?

— Ні! — надто голосно заперечую, а тоді стишую тон. — В тому і прикол, що вона навіть не спромоглася бути зараз поряд. Натомість підіслала до мене, — я кинула поглядом трохи правіше від себе, — свою довірену особу, яка не має геть ніяких фільтрів на язиці. 

Я ще помічаю, як зсуваються брови Алекса та швидко повертаюся до свого вікна.

— Мене точно позбавлять ліцензії через тебе, — знову зітхає Ерлі, коли одночасно з цим чується бурчання по праву руку.

— Ти ж знаєш, що обговорювати людину в її присутності як мінімум не етично?

— А поводитися, як козел, це етично? — прикриваю мікрофон телефона, щоб Ерлі цього не чула.

— Хелен?

— Так, я тут. Коли на тебе чекати?

— Через півгодини буду за адресою. Але у мене буде не більше як година. Сподіваюся, це дійсно важливо.

— Дякую, дякую, дякую!

Прибираю телефон від лиця і зустрічаю цей насуплений погляд карих очей. 

— “Козел”?  Ти сама покликала мене, і я прийшов. То чому я поводжуся, як козел?

— В цілому. Іноді. Дуже часто. Не в цій конкретній ситуації. Тут я дуже здивована, що ти погодився, бо мій тато не вважав магазини чоловічою справою і відправляв мене саму. 

— Тобі б уже варто запам’ятати, що я не твій батько. 

Точно не козел.

— Тобі б уже варто припинити говорити всілякі очевидні речі.

Таксі зупиняється, я оглядаюся в пошуках торгового центру, чи куди ми там їхали.

— Я буду озвучувати їх, поки ти не навчишся помічати цього сама. До речі, ми приїхали.

Я ненавиділа величезні торгові центри Гамбурга, ба більше я ненавиділа весь центральний район Гамбурга, тому рідко виїздила зі свого портового району. Норвіч не був таким громіздким, та Алекс привів мене саме до найбільшого закладу в цьому місті. 

— Я не знаю, що тобі треба, тому тут ти зможеш знайти, що завгодно.

— Я сама не знаю, що мені треба, — обдивляюся величезні вікна. — Мамині дизайнери, чи хто там готував мені кімнату, звісно, постаралися, та у мене немає жодних практичних речей. У мене не вкладається це в голові… — тру скроні, наче це допоможе мені сконцентруватися й відірватися від тієї хвилі думок, що уже повністю поглинула мене.

Трохи більш як два тижні тому я ще безтурботно жила своїм життям, поверталася до свого дому, сварилася зі своїм татком, а потім усе це сталося, і просто… Тепер мені треба вибирати зошити і ручки, щоб піти в чужу школу в чужому місті чужої країни, проживаючи чуже життя.

— Агнет сказала, в яку школу влаштувала тебе? — Алекс вириває мене з безсенсовних роздумів.

— У мене є якийсь лист з рекомендаціями, чи що це… — плескаю по кишенях, поки не знаходжу той видрук та простягаю йому. — Це, часом, не твоя школа? 

Будь ласка, скажи “так”!

Він уважно вивчає текст на папері, а тоді надто голосно хмикає.

— Агнет відправила тебе до єдиної католицької школи в цьому місті.

— WAS?! — що, бляха?! — Яка нафіг католицька школа? Вона ще думає, що потрапить у рай після всього, що зробила?!

Алекс ледь стримує посмішку. 

— Твоя мама досить жорстока.

Я різко зупиняюся й повертаюся, щоб дивитися йому в лице.

— Це з чого такі висновки? З того, що вона наймає людей, щоб викрасти власну доньку, дає їй нову особистість, фальсифікує смерть, чи направляє до єдиної, бляха, католицької школи у цьому чортовому місті?!

Алекс мовчить, але його брови так і просяться полізти вище.