Розділ 18

Щось змінилося.

Коли вперше за сьогоднішній день я дивлюся на цю потилицю, де уже виблискують кілька сивих волосин, пояс на моїх джинсах так і проситься бути затягнутим на його короткій шиї. 

Докторка Майєр думає, що діло в розлученні батьків. Не думає. Я так сказала. Треба було згадати, які думки були в ту мить, що я відчувала, коли подумала взятися за лезо. Тож я сказала, що мене переповнювали почуття, яких хотілося позбутися. Розповіла про всі сварки з матір’ю, особливо останню, де я усвідомила її владу й своє ув’язнення. Звісно, без подробиць про моє викрадення та фіктивну смерть. 

Я сказала, що ненавиджу вітчима. 

Я так і не змогла прийняти того, що він зі мною зробив. Це було занадто… Занадто. Тож ми зупинилися на думці, що у мене прихована глибока образа на нього. І поки що мені простіше жити з просто глибокою прихованою образою. 

В крайньому разі зараз я можу дивитися без панічного нападу хоча б на його потилицю. Хоча б з бажанням вибити з нього все життя, але це я можу перебороти. Та чи варто?

Він кермує так, наче бажає мені того ж. Але на іншому передньому сидінні є ще мама, яка без кінця тріщить по телефону. За цей час вона встигла назначити уже дві зустрічі на завтра. Щоправда, жодного разу не поцікавилася моїм самопочуттям, але якийсь показник “чогось-там” був важливіший у день виписки доньки з лікарні після невдалої спроби самогубства. 

Шви на моїй руці зняли, і тепер я ненавиджу цю частину тіла ще більше. Як і всі інші частини тіла, що спонукали його до того, що сталося. Відкидаюся на спинку сидіння й намагаюся абстрагуватися. 

Дощ. Він тихо дріботить по даху автівки. Ми проїжджаємо повз численних мокрих людей, і я задумуюся, чи може хтось насправді відверто любити дощ? Мені частенько зустрічалася романтизація дощу, але хіба ці люди ходять по вулиці без парасольок? Особливо ці… о, ці кляті парочки цілуються під дощем навіть у цьому клятому місті. Їм типу подобається злизувати брудні краплі дощу з лиця одне одного? А як щодо пневмонії після такої романтики?

Інфраструктури меншає, а будинки більшають. Так я розумію, що ми скоро будемо “вдома”. Спочатку зустрічаються невеликі обійстя, але потім будинки більшають і розташовуються все далі від дороги. З’являються високі й низькі паркани, пункти охорони біля воріт, і складається враження, наче моя мати — надзвичайно важлива спецагентка. Навіщо їй такий величезний будинок?

Броун зупиняється безпосередньо біля вхідних дверей, виходить, розкриває свою парасольку й крокує до матері. Поки вони граційно йдуть під однією парасолькою, я швидко розглядаюся і розумію, що буде далі.

— Повернись по Хелен, — каже мама.

— Не треба, я не цукрова вата, — швидко прослизаю повз них в будинок.

Я досить швидко підіймаюся сходами, але таки зупиняюся перед дверима своєї кімнати. Бляха… Це виявляється складніше, ніж очікувалося. 

Мої ноги знову хитаються, як і того разу, коли я виходила з цих дверей. Тоді навіть двері були відкритими? Чи…

Знизу доносяться голоси. Вони зараз підіймуться сюди. Вони будуть тут. І він. Він буде тут і запитає, чому я не заходжу. Прикладаю руку до грудей, але лише пересвідчуюся, наскільки сильно калатає серце.

Голоси стають голоснішими, я хапаюся за ручку і рвучко заходжу в кімнату. І… не відчуваю нічого. Дивлюся на ідеально застелену світло-рожеву постільну білизну, обдивляюся кімнату, щоб знайти хоч якийсь слід того, що тут сталося. Але нічого цього немає. Десь у грудях поколює зрадливе почуття сюрреалізму. Те, що я пам’ятала… Намагаюся вхопитися хоч за якусь конкретику у спогадах, та не розумію, в яку сторону прямую. 

— Хедлі?

Я здригаюся й різко розвертаюся. Місіс Халстон стояла у дверях. Було надто помітно, наскільки їй незручно.

— Так?

— Спустишся на вечерю, чи тобі принести сюди?

— Я не голодна, дякую.

Вона ще більш ніяково намагається посміхатися.

— Любонько, твоя мама передала мені твої рекомендації про харчування, тому варто дотримуватися їх. Чекаю на тебе внизу.

Місіс Халстон ледь киває і з тією ж вимушеною посмішкою йде. Круто. Просто круто. Здається, я різала руки, а не лікувала виразку шлунку. Круто.

— Чи можна мені філіжанку кави? — ставлю на тумбу тарілку з залишками їжі, які вже просто не лізли до горла.

Місіс Халстон повертається і знову усміхнено киває.

— Звісно.

Я сідаю назад, коли вона перепитує:

— Яку каву ти хочеш?

— Звичайну, — знизую плечима. Як же мені незручно просити когось виконувати якісь побутові справи. — Просто американо.

Надалі ми обидві чекаємо, поки звариться моя кава. Я надзвичайно вдячна цій жінці, що вона не читає нотацій про вечірню каву, як це робив тато. Вона ставить переді мною невеличку чашку з блюдцем.

— Дякую, місіс Халстон, — я підіймаю голову, й нарешті ми перетинаємося поглядом.

Я хочу, щоб мені це здавалося, та перша думка, що з’являється в моїй голові, коли я бачу її світлі очі, це… співчуття. Вона знає. Щось з цієї історії вона знає.