— Привіт, мої королеви, — Броун зачиняє за собою двері й намагається осліпити когось своїми пожовтілими зубами.
Я відсуваюся до самої подушки. Бляха. Бляха!
— Як справи у моєї донечки?
Мій погляд залишається на краю ліжка, а будь-які рухи перестали бути підконтрольними мені.
Бляха!
Може, якщо я отак замру на місці, про моє існування просто забудуть? Вони перестануть мене помічати?
— Хеллі? — серед шуму, який заливає мій мозок, розрізняються слова.
Залиште мене, зникніть, будь ласка!
Куди ділося повітря?!
— Броуне, що відбувається?
БРОУНЕ, БЛЯХА, ЩО ВІДБУВАЄТЬСЯ?! Дайте мені подихати, просто я хочу мати змогу дихати!
— Хедлі, я тебе чимсь образив?
Якась темна фігура сідає на край ліжка, а тоді чужа рука тягнеться до моїх ніг. Я відразу підтягую їх, обхоплюючи коліна.
— Забирайся від мене, — випльовую я.
Він доторкнувся до мене? Ні, не встиг. Чи встиг?
Дихай, Хелен, дихай. Ні, ні, ні. Не плакати. Не можна.
— Хелен?
— Хедлі, крихітко, подивися на мене.
Крихітко, припини.
Я схлипую і закриваюся долонями. Будь ласка… зникніть з мого життя!
— Я покличу лікаря, Броуне, залишся з нею.
— Ні!
Я піднімаю голову, крізь сльози розрізняю силует матері.
— Залиште мене, я хочу бути сама!
— Я зараз, Хелен! — мама вибігає, але він досі залишається біля мене.
Я не можу дивитися на нього, але боюся заплющити очі. Він заповнює весь простір палати. Зникни. Вмри десь, мені насрати, я хочу, щоб тебе тут не було!
— Ти молодець, добре відігруєш. Бідна, нещасна дівчинка. Тобі треба, щоб татко про тебе попіклувався. Я знаю, я подбаю про тебе.
Я не витримую і кричу щосили. Лише це хоч трохи відлякує його, він відходить від ліжка.
— Я вірю, що тобі стане краще, крихітко.
Я досі кричу, коли він зникає з поля зору, але на його заміну з’являється пляма в образі лікаря Горна.
Я прокидаюся, коли до моєї руки досі приєднана крапельниця. Тіло не слухалося, наче знову спало кілька діб, хоча годинник підказував, що зараз лише вечір того самого дня. Намагаюся знову заснути, але у дверному проході з’являється Перолл.
— Хотіла тебе будити вже. Треба повечеряти та обробити рану.
Лише знизую плечима.
Жінка від’єднує від моєї руки трубочки крапельниці та переходить на іншу сторону ліжка. Вона обережно закочує рукав кофти і починає розмотувати бинти.
Чорт.
Тепер я чітко бачу те, що зробила власноруч зі своїм тілом. З собою. Два величезні неохайні зашиті шрами. Я не очікувала, що це буде мати такий жахливий вигляд. Темні лінії стягнуті численними швами. Чи відчував хірург до мене відразу? Чи не хотів би він допустити помилку, щоб дозволити мені завершити те, що я почала?
У всякому випадку в житті існують зовсім сторонні люди, які допомагають нам не померти. Одна з цих людей — рудоволоса жінка, яка з кам’яним лицем оброблює шрами на моєму передпліччі й наново обережно покриває його бинтами.
Перолл каже ще щось про вечерю й виходить. Мені важко зібрати всі фрагменти сьогоднішнього дня до купи, важко пояснити собі, що тепер мені треба з усім цим жити. Я продовжую лежати овочем, коли медсестра приносить тацю з їжею. Вона ще раз наголошує, щоб я поїла, і зникає за дверима.
Коли я нарешті навантажую ноги вагою тіла, все здається якимсь сюрреалістичним. Ось я живу зі своїм татом в Гамбурзі, ось мені накидають мішок на голову й везуть світ за очі. Ось виявляється, що у мене є матір, яка стоїть за всім цим. Ось я знайомлюся з людьми, яких хочу пізнати краще. Ось я розрізаю шкіру на своїх руках і потрапляю в інший вимір пекла. Ось я відкриваю двері ванної кімнати і бачу сусідського юнака навколішки біля унітаза з зошитом.
— Scheiße!
Я розглядаюся сторонами, але все решта має досить звичний вигляд. Або мені ввели надто сильні заспокійливі, або Алекс Мейлорд зараз сидить на підлозі ванної кімнати моєї лікарняної палати й використовує кришку унітаза як стіл.
— Якого лихого ти тут робиш?
Він поправляє волосся й обдивляється свої речі на туалеті.
— Не те, на що я б зараз відповів, що б ще люди робили на унітазі.
— Ти знаєш, що уже надто пізній час для відвідувачів?
— Чого б іще я розв’язував математичні задачі на кришці унітаза?
— Добре, але тепер я хочу скористатися унітазом. За призначенням.
— Мені залишилося зовсім небагато, щоб Місіс Розен змогла завтра закрити мені пропуск хоча б за минулий місяць.
#2889 в Молодіжна проза
#9629 в Любовні романи
#3836 в Сучасний любовний роман
Відредаговано: 13.04.2024