Розділ 16

Двері ліфта розсуваються, і переді мною відкривається новий незнайомий коридор з купою дверей та людей. Йду прямо, намагаючись не виказувати своєї тривоги. Якого біса я зараз роблю? Відкриваю подвійні двері й бачу величезну стійку сестринського посту. Отже, я рухаюся в правильному напрямку. Помічаю вхідні двері й майже біжу на вулицю.

Лише коли набираю повні груди прохолодного весняного повітря, запаморочення трохи минає, і я можу обдивитися автомобільну стоянку. Та це мені нічого не дає, тому я такими ж невпевненими швидкими кроками йду в сторону дороги. Вуличний шум знову наганяє паніку, я не можу зрозуміти, навіщо сюди прийшла, і що робити далі. 

Плентаюся тротуаром, міцно затиснувши голову долонями, щоб здатність думати повернулася до мене. Повітря досі бракувало, а сльози зовсім затуманили дорогу переді мною.

— Хелен?!

Я оглядаюся та швидко витираю очі. Хто це?!

— Хелен! Хелен, зажди!

Не бачу жодного знайомого обличчя, та нутро підказує мені тікати. Тому я намагаюся бігти, але м’язи ніяк не хочуть слухатися. Повітря стає все менше, і щось сильно стискає груди. Виставляю руку в сторону, щоб впіймати якесь таксі. Треба тікати.

Поряд зупиняється червоне “міні”, я відкриваю двері й падаю на заднє сидіння. Куди тікати поки неясно, але мені треба звідси зникнути.

— Хелен, від кого ти ховаєшся?

Водійка повертається.

— Ерлі? — тягнуся до ручки, та двері уже були заблоковані.

***

— Скільки тобі цукру?

— Дві ложечки, будь ласка. 

Жінка кладе цукор у мою чашку. Вона мовчки відвезла мене у свій дім. Не телефонувавши до лікарні чи батькам. Це можна назвати викраденням? Але мені вже не звикати.

— Я п’ю каву без цукру, але чай лише солодкий. Що це говорить про мою особистість?

Чую стриманий смішок та підіймаю голову до неї.

— По-перше, це не так працює, а по-друге, ми зараз не на сеансі терапії.

— Тоді чому ти мене забрала?

— Тому що я побачила людину в біді і вирішила допомогти.

— О…

Я про це не думала.

— Тобто ти зараз не будеш намагатися вилікувати мене і переконувати, що життя надто хороше, щоб різати собі руки?

— А ти хіба ще не зрозуміла, що смерть — це не ті рожеві двері, які вирішують всі проблеми?

Ерлі ставить цукерки на стіл і сідає напроти.

— Пригощайся, — її доброзичливе лице не в’яжеться з речами, які вона говорить.

— На той момент мені хотілося, щоб все припинилося. Я не бачила іншого виходу.

Заплющую очі, але досі бачу свою закривавлену руку. Торкаюся передпліччя, і навіть через рукав та бинти чітко відчуваю подушечки пальців на шрамові.

— Як давно ти в Англії?

— Дуже недавно. Мій акцент мене видає?

Ерлі киває.

— Тобто ти жила з татом у?..

— Гамбурзі. Німеччина.

— У Німеччині, а тепер переїхала до мами, і тобі це не подобається? 

— Я не хотіла до неї переїжджати. Вона мене забрала.

— Тож ти хочеш повернутися до тата?

Киваю. Понад усе я хочу повернутися у своє життя в Гамбурзі.

— А як твоя смерть допоможе тобі повернутися до тата?

Я вся ціпенію і відчуваю, що Ерлі не зводить погляду з мене. Вона спостерігає за кожним моїм рухом, і мені тепер не здається, що ми не на сеансі.

— В тому й діло, що ніяк! — дещо грубо виривається в мене. — Я… — лице починає пекти від приступу сліз. — Я не думала про тата… коли…

Руки почали тремтіти, притискаю їх до щік, щоб не розревітися.

— Про що ти думала, Хелен? — її голос такий лагідний, що наче мед огортає вуха.

Неочікувано навіть для себе схлипую. Про нього. Про те, що він зробив. Про все, що сталося зі мною. Про себе. Я хотіла, щоб біль припинився.

Голосно сьорбаю гарячий чай. Солодка рідина дещо обпікає горло, та я не подаю знаку й відпиваю ще. Ставлю горнятко на стіл. Я не можу.

— Дуже смачний чай, — тихо вимовляю, не в змозі підняти очей.

— Так, донька майже щодня приносить додому нову баночку чаю. Я називаю її колекціонеркою, але вона чомусь дратується.

— Скільки їй років?

— О, вже шістнадцять. У неї почався період пошуку себе й університетів.

Чому хтось у моєму віці шукає покликання, а я — сенс життя?

— У тебе одна донька?

Я вчасно підіймаю голову й помічаю це: миттєве зникнення її маски. Все її лице опускається разом з плечима, і вона здається на десяток років старішою. Це тривало лише мить, бо у наступну секунду Ерлі знову повернула самовладання і стримано відповіла: