Розділ 14

Була якась темрява. І було якесь світло. Були якісь голоси, але нічого не запам’ятовувалося. Наче я щось бачила... якісь видіння. Але у пам’яті нічого не спливає. Суцільна темрява.

Писк.

Світло. Боляче. Заморочення.

Темрява.

Знову світло з якимись плямами. Голоси. Не можу нічого розібрати.

Знову і знову провалююся в безмежну темряву.

Пляма на світлі прояснилася. То люстра. Знову надокучливий писк. Я хочу подивитися, але темрява міцно огортає мене.

Силует... через розмитість я не впізнаю його. Лише загальні риси. Чоловік, темнувате волосся... Алекс? Напевне, це ж він. Здається, я посміхнулася. Або просто подумала. Перевела погляд на стелю. Різкість поступово приходила до мене. Я змогла нормально розгледіти пласку круглу люстру. Вона так яскраво світить. І помітила ніжно-жовту фарбу на стінах. Повертаю голову на Алек... БРОУН!

Я хотіла підскочити, але сили на це не мала. Натомість ще більше вдавлююся в подушку. Не можу відвести погляд від нього. Не можу нічого сказати, бракує повітря. А на кожен вдих витрачається стільки сил! Стискаю простирадло, поки очі наповнюються сльозами. Мені треба вгамувати себе. Треба дихати.

Навіть крізь сльози бачу його єхидну посмішку.

— Ой, бачу, ти прокинулася. Стільки шуму наробила... слухай, крихітко, я знаю, що ти сама цього хотіла, тому навіть якщо ти спробуєш комусь сказати, що це не так, тобі ніхто не повірить. 

— Так, і-і... ти була цнотлива, мені це сподобалось... Тобі ж теж, адже я у тебе перший. 

А тоді до мого тіла повернулася чутливість. І я відчула, як пече обличчя від сліз, бо це пересилювало все інше. 

— Обов'язково повторимо пізніше, — він опиняється ближче і намагається дотягнутися до мене. — Здається, там ще хлопчина був той сусідній... Це він з тобою таке зробив. Він тебе скривдив. Який негідник…

В ніс потрапляє різкий запах парфумів, тому я починаю кричати, перш ніж він встигає доторкнутися до мене.

— Verschwinde hier, du Freak! Ich hasse dich!!!

А тоді щось голосно запищало, і мене знову накрила темрява.

***

Слабкість... Тіло взагалі ватяне. Жоден м'яз непідконтрольний мені. Безіменний палець і мізинець лівої руки нервово сіпаються. Хочу пити, шалено пече горло. Намагання щось сказати були марні. Оглядаю палату. Все як тоді. Лише без монстра. Загалом кімната дуже приємна. Пастельно-жовті стіни створюють домашню атмосферу, є звичайний стіл, комод і сірий диван. Двоє дверей на протилежних стінах. Коридор і туалет? 

Не можу ворушитися взагалі, бо єдине, що відчуваю, це біль. Одна рука щільно забинтована. В іншу крапає якийсь розчин з крапельниці. Хотілося б піднятися хоч на лікті, але це зарані марно. Голова не припиняє боліти, варто поспати, та сон не бере.

На стіні висить великий білий годинник. Через сімнадцять хвилин з’явилася медсестра. Це була жінка з коротким рудим волоссям, яке виглядало з-під медичної шапочки. Може, мені варто було покликати її раніше?

— Добрий вечір. Ви пам'ятаєте ваше ім'я?

— Хелен... — видихаю я.

Жінка підходить ближче, щоб чути мене краще. 

— Я хочу пити.

Після кількох ковтків води, я повторюю своє ім’я, але медсестра лише зводить брови, коли дивиться в папери.

— Хедлі Клінтон, — так само тихо виправляюся я. Варто якось звикнути до цього.

— Ага. Я покличу вашого лікаря, — жінка швидко виходить. 

Я спостерігала за секундною стрілкою, і вона стигла зробити чотири кола, поки не повернулася медсестра. Разом з нею заходить лікар у темно-зеленій формі. Віком він був молодшим за тата, навіть його чорна густа щетина на оливковій шкірі не робила його дорослішим. Коли він нахилився до мене, я змогла прочитати його прізвище на бейджику: "Горн".

Він опитав мене про загальний стан, про всі симптоми, і я намагалася говорити правду, поки він не зайшов на заборонену територію. Але коли поміж його слів я почула про психіатричну експертизу, мене перетрусило.

— Я не божевільна!

— Ніхто не каже, що ви божевільна, міс Клінтон. Після вашої спроби суїциду ми зобов’язані провести цю експертизу та надати вам відповідну підтримку.

Мені не треба психіатр!

— Ви повинні розуміти, що наша головна мета — допомогти вам. Як фізично, так і психологічно. Я зустрінуся з вами завтра після огляду спеціаліста, — доктор Горн киває і виходить.

Hündin.

Медсестра уже від’єднала крапельницю від мого тіла і збиралася виходити з нею.

— Мене може хтось навістити?

— Звичайно, — вона зупиняється. — У години відвідування, коли ви не будете зайняті.

— Тобто… сьогодні я вже нікого не побачу?

— Ні. Відпочивайте. На добраніч, — вона посміхається професійною натягнутою посмішкою.

— Ви ... мене зневажаєте?