Розділ 12

Мені не вистачає повітря.

Хватаю одну фотографію і біжу до себе в кімнату. Не встигаю дійти до ліжка й просто падаю на коліна.

Боже та чому це відбувається зі мною?!

Мені душно, я не можу дихати. Сльози ще більше здавлюють, а тупий біль пропалює груди. Як можна було так вчинити зі мною?! Я більше не хочу жити. Не хочу жити так! Без тата, якому моя смерть розбила серце, хоча я ж не мертва. Та краще я була б мертвою, він хоч би не дарма убивався б. Але ні. Але я не буду помирати. Ні. Я повинна витримати. Я повинна повернутися. Я б хотіла ще побачити Алекса. Я хочу з ним поговорити, не знаю навіщо, звісно. 

Все тіло продовжує тремтіти. Знаходжу сили встати. Але не надовго. Сідаю на ліжко, стискаючи шматок картону. Фотографія тата. Фотографія мого тата з моїх похоронів. Всередині тисне порожнеча. Ця порожнеча заповнилася болем. Він ниє й загострюється. Мене починає нудити. Щось незрозуміле відбувається. Чому саме зі мною? Чому це саме моя мати? Я змахую сльози, посміхаюся цій фотографії і лягаю на бік.

Двері кімнати відчинилися. Хтось без слів заходить. Броун. Та йдіть ви всі до біса. Не хочу бачити нікого. 

Чоловік зачиняє за собою двері та сідає на ліжку поряд. Намагаюся не звертати на нього уваги, бо не здатна зараз на розмову. Як він міг у неї закохатися, боже? Мені шкода його.

— Крихітко, припини... ти нічого вже не вдієш. Агнет все вирішила за тебе. Але ж… ну, в неї такий характер… — він кладе руку на моє плече і легенько стискає його. — І тим паче якби вона такою не була, не була б і ти така.

— Ти хочеш сказати, що я повинна подякувати тій суці, що вона убила мене? — не обертаючись, кажу я захриплим голосом. Так, мені краще побути самій.

— Навіщо ж так грубо? Погодься, тут тобі буде краще. Згодом ти звикнеш. Та й з сусідським хлопцем ти подружилася. Алекс, так? — до чого тут Алекс? Це зовсім різне!

— Я ненавиджу її.

— Припини, — він провів рукою по моїй спині, у мене миттєво встають сироти. — Зараз ти на емоціях, це пройде… — його рука починає робити кругові рухи. Якого біса?

— Забери руку. Будь ласка. І залиш мене одну.

— Тобі не подобається? 

Я запам’ятала його голос. Він був низький і абсолютно спокійний. Але його гаряча долоня покрила мою сідницю. 

Ні... 

Ні, тільки не це, будь ласка.

— Забери руку! — я перевертаюся на спину і заглядаю в його обличчя. 

Я запам’ятала його очі. Вони були скляними і темними.

— Заспокойся… — він заправляє пасмо мого волосся за вухо. — Все буде добре, — але іншу руку кладе на мій живіт.

Я зараз виблюю.

— Йди звідси! Не чіпай мене! — кричу я й стаю на лікті. — Будь ласка... залиш мене саму! — моє серце надто швидко билося в грудях, а повітря досі не вистачало.

Я подумала, що треба провітрити кімнату.

— Ти вся в маму… — на його лиці з’являється якась жахлива крива посмішка. А я вірила, що мені здалося.

Одна мить, лише одна мить, яка могла врятувати мене була згаяна. Так буває завжди, адже ми, люди, по своїй натурі наївні, ми завжди надіємося на краще. Дарма.

Раптово Броун накидається на мене й опиняється зверху. Він хотів поцілувати мене, але я змогла зупинити його руками.

— Припини, будь ласка!

А тоді його руки схопили мої і притиснули до ліжка. Ні, будь ласка, Господи, допоможи! Я могла лише крутити головою, увертаючись від його жахливих мокрих губ. В мене не вийшло. Коли його губи спустилися до моєї шиї, я щосили закричала.

Я запам’ятала гарячий дотик його шершавих губ до моєї шиї трішки лівіше гортані.

— Будинок порожній. Кричи, крихітко. Мені це подобається.

Він взяв комір сорочки і швидко розвів. Ґудзики не витримали, і, здається, я навіть почула, як вони попадали на підлогу. Я намагалася відіпхнути його, але це було мені не під силу. Він знову взяв мої руки в полон.

Я кричала, виривалася, але він був сильніший. Все було марно. Я відчувала себе безсильною.

Я запам’ятала, як по обох скронях одночасно побігли сльози.

— Не треба! Будь ласка! Прошу! Відпусти!

— Тобі сподобається, крихітко, — і його руки відчулися десь нижче на шортах.

Ні-ні-ні! Удар коліном і, здається, я потрапила йому в пах. Щойно відволікла його увагу, встаю, та він пхає мене назад на ліжко. Сідає зверху і дуже сильно вдаряє по щоці.

— Мала ти сука! 

Я запам’ятала, як заніміла половина мого обличчя. Це було схоже на анестезію в стоматолога, але не ясен, а всього лиця.

У цей момент мені здалося, що це кінець. Мій кінець. Що саме на цій миті для мене усе закінчиться. Це була фаза примирення, коли я більше не мала змоги пручатися, розуміючи все, що відбувається зі мною. Він жадібно стягує мої шорти. І знову встановив контроль над моїми руками. На цей раз він тримав їх лише одною рукою над моєю головою. А іншою зривав ліфчик.