Розділ 9

Йому стало мене шкода. Він просто пожалів мене. Я знову подивилася в дзеркало. Вмилася холодною водою.

Яка. Я. Нікчемна.

Алекс перепросив лише через те, що йому стало шкода мене.

Я посміхнулася своєму жахливому відображенню і покинула вбиральню. Його помітила лише через хвилину блукання очима по залу.

— Нам тут морозиво принесли вже.

— Навіть не встигло розморозитися.

— Ти вибач мені ще раз, окей?

— Побачимо, — насправді не хотіла нагадувати, як я розревілася в туалеті.

Попри те, що я не дуже люблю шоколадне морозиво, воно мені сподобалося. Наше мовчання розрядила офіціантка, яка принесла нам по мохіто. Щойно Алекс спробував його, як скривився, наче то була чиясь сеча.

— Покличте бармена! — пробурчав він.

Дівчина кивнула і зникла. Я спробувала коктейль, і він був цілком нормальним.

— У чому річ? По-моєму, чудовий мохіто.

Та він проігнорував мене.

Прийшов високий молодий хлопець з короткостриженим русявим волоссям у чорній уніформі. Алекс відразу усміхнувся, а потім і той бармен. Вони обійнялися.

— Чорт! Я вже думав, мене з роботи виженуть. У мене ж досі випробувальний! — бармен зіпсував зачіску Алекса.

— Може, мені хтось пояснить? — я демонстративно голосно відсьорбнула коктейль.

— О, так. Це мій брат Дарен.

— Можна просто Даррі, — посміхнувся він до мене. І тепер я побачила його каро-зеленуваті очі та широку привітну посмішку.

— А це моя нова сусідка Хедлі.

— Можна просто Хелен, — я також посміхнулася і помітила вираз обличчя Алекса. Він закотив очі?

— Приємно познайомитися, — Дарен хотів би зробити якийсь жест чи потиснути мені руку, але не наважився, та і я не наполягала на цьому. — А ти звідки?

— Агнет її мама, — відповідає за мене Алекс, і мені ще більше хочеться увалити його.

— Я родом з Німеччини.

— Ого, — він піднімає брови, не припиняючи посміхатися.

— Тобі ще скільки? — Алекс встряє між нами.

— Тридцять дві хвилини, — Дарен дивиться на чорний наручний годинник

— Тоді принесеш нам щось випити?

— Алексе? — посмішка наскільки миттєво зникає з лиця Дарена, що мені здається, наче я щось пропустила.

— Все нормально. Я просто хочу пригостити нову знайому. Будемо знайомитися.

Я таки точно щось пропустила.

— Візьму щось після зміни.

— Дякую, брате.

— Ти ж знаєш, що мене за таке можуть звільнити?

— Я в тебе вірю.

Дарен киває, кидає мені коротку посмішку і йде.

— Тобто так ти вирішуєш питання з алкоголем? 

Пауза триває довше, ніж треба, та все ж Алекс відповідає:

— Пропонуєш купити “липовий” айді?

— Я тобі нічого не пропоную.

Набираю морозиво на ложечку.

— Що ти мені скажеш про Дарена?

Алекс відкидається на спинку стільця.

— Ну, що ти хочеш знати?

— Хоч щось.

— Це мій брат. Він старший за мене років на п’ять. Працює тут у вільний час від універу і намагань вбитися на своєму мотоциклі.

— Доволі розлога біографія.

— Все, що захоче, він скаже сам.

— А ти що скажеш? — точно мохіто безалкогольне?

— Стосовно?

— Що між вами? — я щось побачила, але не розумію що.

Він хмурніє, але продовжує вдавати, наче все добре.

— Нічого. 

— Як скажеш.

Відпиваю мохіто. І це було точно не “нічого”.

Алекс відкрито роздивляється мене, спершу я мужньо терплю, але все ж не витримую:

— Що?

— У тебе фарбоване волосся? 

— Ні.

— Тобто воно просто від природи таке світле?

— Ну типу того. Мабуть, від матері передалося.

— Але твоя мама фарбована.

— Тебе не дивує, що ти знаєш про волосся моєї мами більше ніж я?

— Якщо тебе не дивує, що я в принципі знаю твою маму більше ніж ти, то ні. У наших мам один маляр… — я не стримую сміх. — Чи як це називається?

— Точно не маляр.

Алекс стримує посмішку й з’їдає з ложечки морозиво. Та не дивись ти на його губи!

— Ти все життя провела в Німеччині?