Розділ 8

Метелики... багато різнокольорових метеликів. Яскраво-зелена травичка з білими квітам. Велике жовте сонце. Насичено-блакитне небо. І веселка... величезна веселка. Сім яскравих кольорів. Якась занадто ідеальна картинка, але чомусь така знайома.

Роздивляюся навкруги. Десь на горизонті помічаю згорбленого чоловіка, схожого на безхатька. Він точно не вписується в цей світ. Починаю бігти в тому напрямку, але нічого не виходить. Чому у мене ніколи не виходить бігати уві сні? Нарешті дістаюся до нього. Він сидить спиною до мене. Я гукаю його, та той не оглядається. Зрештою обходжу його і впізнаю… тата.

— Татку, я так рада тебе бачити! — падаю перед ним на коліна й міцно обхоплюю за плечі.

Але він ніяк не відреагував на це.

— Тату, що ти тут робиш?

Відповіді не було.

— Тату, чому ти мовчиш? Скажи щось, прошу!

Але він лише продовжував дивитися крізь мене.

Різкий неприємний запах б’є в ніс. Миттєво все темніє і точно так само світліє. Обриси зливаються в чіткі силуети. 

Наді мною схилився чоловік, якого я вже бачила раніше.

— З поверненням, — голос його теплий і лагідний.

— Лікарю, що з нею? 

Повертаю голову праворуч і бачу Агнет з нечітким контуром очей. Це сльози? У неї є сльози!

— Їй потрібно пройти повне обстеження, щоб я міг щось сказати напевне. Але можу припустити, що втрата свідомості зв’язана з попередніми травмами голови. Скажіть, Хедлі, ви добре спите, як ви їсте?

— Наче нормально спала, наскільки це взагалі можливо в моїй ситуації. Погодувати матуся мене забули.

Помічаю, як змінюється вираз її лиця. Лікар ніяково переводить погляд на Агнет і намагається приховати свої емоції. Мабуть, йому багато платять.

— Зараз перш за все потрібно подбати про її організм. Повноцінне харчування, здоровий сон і зменшення стресів. Я напишу вам усі рекомендації.

— Дякую, містере Телсе. Я про неї подбаю. — як я ще не розсміялася?

Агнет з лікарем пішли до дверей, але я почула, що він ще раз сказав щось про медичний огляд. З моїм здоров’ям все було добре, поки я не потрапила сюди.

Агнет повертається до дивана. По її погляду розумію, що вона починає шкодувати, що затіяла ці ігри в материнство. Потрібно ж починати з немовлят, а не брати підлітка, матусю. 

— Що за концерти, Хедлі? — все ж видає вона. 

Закриваю обличчя руками. Збираючи всі сили, загнула чотири пальці, залишивши середній. Коли знову змогла поглянути на сліпучо-білу стелю з величезною люстрою, Агнет поряд вже не було. Вона лише гаркнула наостанок, щоб я йшла в кухню.

Людина, що пообіцяла піклуватися про свою дитину, навіть не подумала, щоб допомогти мені встати на ноги після втрати свідомості. Мати року. Без різких рухів я таки дійшла до кухні, там мене відразу зустріли шалені аромати свіжоприготованої їжі.

Жінка, яка зіткнулася з Алексом, працює тут економкою. І це саме вона завідує кухнею, а не "гарна господиня" Агнет. Місіс Халстон нагодувала мене і склала компанію в розмові. Я довідалася, що працює вона тут уже близько семи років (як можна жити з Агнет цілих сім років?). Місіс Халстон проживає у якійсь своїй кімнаті на цьому поверсі й має два з половиною вихідних дні на тиждень, щоб повернутися до своєї родини в сусідньому місті.

Набивши повний шлунок смачнючої їжі, направилася до своєї кімнати, щоб відпочити. Ні Агнет, ні Броуна не зустріла на своєму шляху, воно й добре. 

Вдосталь належавшись, мені закортіло погуляти. Як же я чекала на весну, щоб мати змогу насолоджуватися теплим повітрям. Спершу треба передягнути футболку, бо на цій з’явилася якась пляма незрозумілого походження. Схоже, хтось досі не навчився їсти. Мені здалося, що там уже повноцінна весна, тому я не надягнула куртку поверх темно-зеленої футболки, яка вільно звисала на стегнах.

На вулиці було не наскільки спекотно, та мені було комфортно. Проходячи маршрут по стежинах, я дійшла до низенького паркану, що межував з сусіднім подвір'ям.

Там на лавці-гойдалці сидів Алекс і в білих навушниках. Ледь гойдаючись, він гортав якусь книгу. Наче відчув мій погляд і оглянувся. Я швидко присіла, ховаючись від нього. Якщо так подумати, він винен лише в тому, що не вміє спілкуватися з людьми. А ту історію почув від Агнет. Не буде ж він сам вигадувати настільки дебільну історію. Хоча що я можу говорити про людину, яку взагалі не знаю? Може, в нього в підвалі колекція скелетів котиків. Тільки не котиків!

Коли знову встаю, його вже не було. Окей.

— Привіт! — почулося зовсім поряд за спиною.

Я здригаюся і лаюся. Якого біса так лякати людей?!

— Ти що тут робиш? — адже він був уже не у своєму дворі.

— Стою.

— Як ти тут опинився?

— Взагалі-то в нас є прохід між дворами. 

Я продовжувала свердлити його поглядом, намагаючись підібрати слова.

— То ти підглядаєш за мною? — зверхньо мовив він.