Розділ 5

Дванадцять золотих підсвічників по колу на одному рівні й вісім на іншому тримають електричні лампи у вигляді свічок. Обидва кола висять на тонких блискучих золотих ланцюгах, що утримують люстру під стелею. Думаю, що це позолота, хоча уже ні в чому не впевнена. 

Літній чоловік з густими сріблястими вусами відійшов з поля зору. 

— Броуне, віднеси її в кімнату, поки ми вирішимо питання з лікарем. 

Хтось міцною хваткою піднімає моє тіло, й мушу зауважити, його руки надто тиснуть під колінами й на плечах. Не можу роздивитися чоловіка, та відчуваю різкий аромат його парфумів. Він кладе мене на темну білизну м'якого ліжка.

— Де я? — мій шепіт такий тихий, що, мабуть, він цього не почув.

— Ти в безпеці. Все буде добре.

Його голос відразу закарбовується в моїй пам'яті. М'який і впевнений. Він проводить рукою по моєму волоссю, накриває ковдрою й виходить. 

Під дією тепла й навіяного почуття безпеки я знову засинаю. Коли прокидаюся, довго не можу зрозуміти, де знаходжуся. Відразу встаю і прямую у відчинені двері. В очах темніє, хапаюся за одвірок. Майже навпроти бачу великі кутові білі сходи, тримаючись за бильця, спускаюся.

Мигцем кидаю оком на величезну вітальню. Скільки ж цей будинок прибирати…  Спочатку в пам’яті закарбовується лише ця величезна люстра, тоді фокусую зір на довгому світлому столі й стільцях з позолотою, як з якогось дев’ятнадцятого століття. Він виглядає саме дорого. Навіщо так витрачатися на обідній стіл, за яким ніхто не обідає? Ставлю десять євро, що власники їдять в іншому місці. Спустившись майже на останню сходинку бачу ліворуч великий білий диван, де сидять двоє людей — темноволосий чоловік в окулярах і жінка з білявим волоссям в червоному костюмі. 

Вони помічають мене, жінка відриває свої долоні від рук чоловіка і встає.

— Хто ви? Де я? Відпустіть мене додому, будь ласка.

Жінка піднімає погляд на моє лице і видихає.

— Ми… мені треба… Хедлі…

— Мене звати Хелен.

— Я знаю… — вона поправляє волосся, — Хедлі, тепер ти вдома. Це твій дім. І ми… — вона запинається, голосно вдихає й видихає повітря носом, — ми твої батьки...

— Що? Ні! Цього не може бути. Ні-і-і… — що за маячня? — Мій тато чекає на мене в Гамбурзі! Я дуже хочу повернути до себе додому, туди. Відпустіть мене, благаю! Мій тато дуже хвилюється за мене, мені треба додому!

Відчуваю внутрішнє тремтіння та намагаюся бути спокійною. Це все якась quatsch!

— Я дала тобі це ім’я. Я дала тобі це життя. Я тебе народила. І я твоя мама.

Щось всередині мене зламалося.

— Was? — повністю переходжу на німецьку. — Та ні! Це все... ні! — я не вірю в це. Ця жінка не може бути моєю мамою! — Ні, ні, ні! — моя мама добра жінка, вона хороша! Моя мама не викрадала б мене просто посеред дня, не дозволяла б бити мене тим чоловікам. Ні. Моя мама інша…

Жінка спостерігала за кожним моїм рухом, високо піднявши брови.

— Тобто ти — та жінка, що втекла від свого чоловіка й маленької дитини?!

— Так треба було, — вона відповідає мені німецькою, акцент не яскраво виражений, але я помічаю його.

— Ти — та, що покинула свою дитину? Ти покинула свою дворічну дитину?! — язик не слухався і говорив без зупинки. — І тепер надумала мене забрати?! І хочеш називатися матір’ю?! — голос затремтів.

— Хедлі, я все поясню. Я... 

Не хочу цього слухати, помічаю великі скляні двері в іншому кінці кімнати й біжу туди.

Яскраве сонце змушує примружити очі. Та я продовжую бігти, хоч і не знаю куди. Праворуч залишається широка під’їзна доріжка, я біжу повз акуратно підстрижені кущі. Оглядаюся й бачу, що за мною уже прямує та жінка. Перепиняюся через щось — камінь — приземляюся на долоні.

Не можу віддихатися. Сльози падають на рівно скошену траву. Якого біса це все відбувається зі мною?! Пересідаю на цей чортовий ідеальний газон і підбираю коліна до себе. 

Схлипи не можуть заглушити мої думки. Чому ця жінка називається моєю мамою? Це не може бути правдою. Вона просто хоче завоювати мою довіру. Вона ніяк не може бути моєю мамою! Моя мама інша! Вона хороша! Я не могла на неї злитися все життя, бо наївно вірила, що одного дня вона повернеться. Вона б чекала мене після школи вдома з ароматною вечерею. Вона б перепросила за всі роки розлуки, а я б дозволила їй обійняти себе й поцілувати в маківку. 

— Хедлі, — чому її голос приємний? Він повинен бути мерзотним!

Піднімаю голову. Тримаючи в одній руці склянку з водою, жінка обережно сідає поряд на траву, і здається, геть не переймається тим, що може забруднити свій червоний штанний костюм.

— Випий води, будь ласка. Тобі треба заспокоїтися, — вона простягає прозору склянку, але я не кваплюся брати її.

Натомість роздивляюся лице жінки, сподіваючись не знайти знайомі риси. Глибоко посаджені сірі очі з блакитним відтінком, точнісінько як у тітки Неллі. Кирпатий ніс, як у мене. Точніше у мене, як у неї… Звідки тоді мої щоки, якщо у вас з татом виразні вилиці? Чи твої вилиці несправжні, як і губи?