Розділ 3

Ось! Небайдужий! Мій порятунок!

— Ох, та це донька моя... втекла ще вчора до хлопця свого, всю ніч не спав, шукав її. Ці підлітки такі стали... вже півголови сивої через неї, — бо інша половина вже лиса?

— Ти краще батька слухай! — лише зараз мені доходить, що хлопець п’яний. — У мене племінниця, ну, може, менша трохи. Та взагалі каже: "Волосся в зелений пофарбую, носа проб’ю, і що ви мені зробите?" Таке покоління пішло...

— Та який ти мені батько, бляха?! — не витримала я.

— Що ти таке говориш?!

Ти не вдариш мене при інших.

— Все нормально, товаришу, — із нізвідки з'явився Другий з повним келихом пива, який простягнув хлопцеві.

— О, дякую. Успіхів у вихованні! А ти слухайся татка. Він краще знає! — хлопець підморгнув мені й пішов.

— Hurensohn.

Я спробувала, у мене знову нічого не вийшло, тепер мене будуть бити...

Міцно стиснувши мій лікоть, Гібон довів до машини. Потім зв'язав руки і ноги. Заклеїв рот, одягнув мішок і пхнув у салон. Єдина ниточка надії розірвалася.

Лежу на задньому сидінні, втупившись в розмитий візерунок дірочок мішка. В такому положенні їду надто довго. Весь цей час мене нудить, але я вже звикла, тож майже не помічаю цього. Чоловіки іноді розмовляли, але суть балачок розібрати було важко. 

Авто зупинилося, чоловіки вийшли, і якщо не помиляюся, то обговорювали обід. Від думок про їжу стало ще гірше, та в роті так пересохло, що я наважилася почати стукати у двері.

— Чого тобі? — звільнивши мене від мішка і скотчу, запитав Другий.

— Мені треба вода і свіже повітря! Будь ласка...

Чоловік зітхнув.

— Ходімо.

Місцем цієї зупинки виявилася зона для кемпінгу в лісі. Щоправда, зараз тут ніхто не живе в наметах, та не думаю, що ми б зупинилися тут за наявності інших людей. Я сиділа на дерев’яній лавці, міцно уп’явшись в пластикову пляшку. Чоловіки, викрадачі, сиділи за цим же столом і мовчки давилися бургерами. 

— Скільки там ще? — порушив тишу Гібон.

— Дві години. Ну, якщо годину на дорогу, то... — Другий зробив ковток коли.

До мене знову повернувся холодок страху.

— А що буде... через дві години?

— Не твоє діло! 

Взагалі жодного разу.

— Все, тепер можеш поспати, — Другий витер руки і повернувся до мене.

Він провів назад в машину і знову зв'язав мені руки. Сказав, щоб я чекала їх, і не думала нічого робити, зачинив двері та пішов до столу. Я почала оглядати авто. Тут не було нічого, що б могло допомогти мені. Крім ключів. Надія на порятунок всередині мене загорілася новим вогнем. Яка ж я все ж наївна. Оглянувшись на чоловіків, зрозуміла, що можу діяти, адже вони спокійно їли. Дуже необережно перехилилася на перед, впавши між сидіння і вдарившись об ручне гальмо плечем. Дотягнулася до ключа і розірвала ним скотч на руках. Тепер я спокійно пересіла за кермо. Руки почали тремтіти, але адреналін переміг. Якщо щось буде зі мною через дві години, то це мій чи не останній шанс.

Ще раз оглянулася на чоловіків, вони нічого не запідозрили.

Я поставила одну ногу на педаль газу, іншу — на зчеплення. Швидко пригадала все, що говорив мені тато, коли вчив керувати машиною. В голові прокрутила, як швидко я маю увімкнути передачу і рушити. І ще ж прибрати ручник.

Ще раз оглянулася на чоловіків. Зараз — або ніколи. Вставила ключ у замок запалення і прокрутила.

Машина заричала, але відразу заглухнула. Hündin!!!

Я нервово крутила ключ, оглянулася на столик і побачила, як уже летить до машини Гібон.

— Ну давай, рідненька!!! — скиглила я, намагаючись завести автомобіль.

Водійські двері різко відчинилися, я встигла побачити лице Гібона, ніздрі якого було неймовірно роздуті, перед тим, як закрила обличчя руками і закричала.

— Стій, не бий! — десь зовсім був крик іншого.

Коли я змогла прибрати руки від очей, то побачила, що Другий тримав руку Гібона, якою він, мабуть, хотів мене вдарити. При цьому чоловіки дивилися у вічі, голосно дихаючи носом.

— Не можна, — прошепотів Другий лише для Гібона, але я почула це.

— Ти що, бляха, не зв'язав її?

— Ти сам бачив, що зв'язав, — він обернувся до мене. — Нумо — назад.

Я швидко перелізла на заднє сидіння, намагаючись тримати себе в руках. Другий відчинив двері, жестом показав, щоб я висунула кінцівки, перев'язав їх скотчем та одягнув на мою голову мішок. Що за середньовіччя?! Він мовчки пішов, залишивши машину відчиненою.

Коли гімнюки сіли в авто, ми знову кудись вирушили.

Я вже так втомилася. Кожна спроба порятунку закінчується не в мою користь. Чи є мені сенс боротися, коли все уже вирішено? Я ще ніколи не почувалася наскільки нікчемно. Я не знаю, навіщо викрали мене. Не знаю, куди повезуть мене, і чим це закінчиться. Уб'ють мене, розберуть на органи, зґвалтують чи продадуть у рабство? Чому?

Чому хтось вирішив, що має право зруйнувати моє життя? Чому в мене не виходить протистояти цьому? Чому я, бляха, не можу нічого зробити у свій захист?!