Пролог

Повітря в пакгаузі за Карантинним молом можна було різати шевським ножем і мастити на житній хліб замість сала. Воно настоялося на густому дусі залежалого зерна, кінського поту, дешевого молдавського шмурдяку та свіжої крові, що бризками опадала на перетерту в труху тирсу. Тут, під глухими склепіннями старого зерносховища, звідки в одеську ніч не пробивався жоден промінь, кипіла «Яма». Навколо дерев’яного помісту, обнесеного замість канатів товстою смоленою прядивною мотузкою, безладно ревіло кілька сотень горлянок. Портові биндюжники в засмальцьованих жилетах, маклери з фальшивими перснями на пухких пальцях, контрабандисти з Пересипу та знуджені помічники повірених у пом’ятих котелках збилися в єдину людську масу, від якої валувала сиза пара.

Четвертий раунд добігав кінця.

— Бий його, Молоте! Печінку вийми! — захлинався слиною рудий грек із переламаним носом, розмахуючи пачкою зім’ятих царських кредиток. — На дно його пусти!

«Молот» – велетень-крючник із Платонівського молу, із торсом кольору перепаленої цегли й шиєю, ширшою за його власну голову, важко й сипло сопів, наче зламаний портовий котел. З розбитої брови крючника кров юшила просто у праве око, але в лівому горів тупий звірячий азарт. Перед ним кружляв боєць на прізвисько «Сірий». Сірий був удвічі вужчим у плечах, закутаний у мішкувату сатинову сороху з підрізаними рукавами та широкі штани, підперезані мотузком. Обличчя приховувала цупка смуга грубого полотна з прорізами для очей, а насунутий до брів засмальцьований картуз не давав розгледіти навіть контурів черепа. Але головне було в іншому. Поки Молот важко шльопав босими плоскими ступнями по брудній тирсі, Сірий рухався на подушечках пальців: безшумно, м’яко, пружинисто, наче кішка на гарячому черепичному даху.

Під помостом біля залізної кованої скрині нервово постукував срібним портсигаром Марко — розпорядник боїв і права рука портового контрабандного туза. Марко кілька разів провів пальцем по горлу, кидаючи люті погляди на Сірого. Умова була залізною: у четвертому раунді Сірий мав прийняти боковий у печінку, картинно завити й лягти горілиць, дозволивши синдикату зірвати банк у тридцять тисяч рублів на ставках довірливих ідіотів.

Молот посунув уперед, загнавши Сірого до кута.

— Догрався, горобчику, — ошкірився гігант, оголюючи жовті пеньки зубів, і розмахнувся пудовою правицею. Кулак розсік повітря зі свистом ядра.

Сірий мав упасти. Але замість цього він раптом підсів — настільки низько і рвучко, що масивний лікоть Молота лише цьвохнув над головою. Тіло Сірого розпрямилося, мов сталева пружина годинникового механізму. Це була не дика, безладна бійка портових шинків, де супротивника хапають за волосся чи кусають за горло. Це була чиста, геометрично вивірена лінія: різкий підскок, розворот корпусу на правому носку, зміщення центру ваги й короткий, страшний джеб лівою точно в підборіддя знизу вгору. Кісточки кулака Сірого, щільно перебинтовані брудними смугами шкіри, просякнутими каніфоллю, вдарили глухо, мов молоток по сухому дубу.

Хрускіт зміщеної щелепи потонув у раптовому шокованому зойку передніх рядів. Молот навіть не скрикнув. Очі велетня миттєво закотилися під лоба, ноги підкосилися, перетворившись на мокрі мотузки, і двісті фунтів сирого портового м'яса з глухим стогоном гепнулися об дошки помосту. Хмара рудої тирси зметнулася в повітря. Секунду в пакгаузі стояла така мертва, дзвінка тиша, що стало чути, як за оббитими бляхою стінами б'ється об палі брудна хвиля затоки. Потім Марко схопився на ноги, і його обличчя перекосилося сказом.

— Тварюка! Вбити! Живим не випускати! — верескнув розпорядник, вихоплюючи з-під жилета короткий бульдог. — Виходи тримайте!

Натовп вибухнув. Хтось ревів від люті, зрозумівши, що програв останні портянки, хтось дер горлянку від дикого захвату, перекидаючи столи з порожніми штофами. Троє підручних Марка — портові «чистильники» із заточеними свайками в руках – уже видиралися на поміст.

Але Сірий не чекав овацій.

Блискавичний рух: нога бійця вибила палаючий гасовий пальник з лапи кронштейна. Лампа впала на стіл тоталізатора, гас спалахнув синьо-жовтим полум'ям, підпалюючи облікові зошити й купу паперів. У клубах чорного чадного диму постать у сатиновій сорочці злетіла на верхній брус помосту, відштовхнулася від нього й шугнула до вузького вентиляційного люка, вирубаного просто над водою відстійника. Один із переслідувачів устиг ухопити бійця за край картуза. Кашкет злетів. Світло вогню на мікросекунду вихопило важке, шовковисте пасмо вугільно-чорного волосся, що вибилося з-під пов’язки, і пару очей: темних, наче чорноморська вода на двадцяти сажнях глибини. Очей, у яких замість переляку горів крижаний, глузливий розрахунок. Тіло гнучко ковзнуло у чорний отвір люка. За секунду знизу донісся глухий плескіт води, який тут же проковтнув рев розлюченого, палаючого пакгауза.