#1

Літня переповнена  маршрутка. Я сиджу біля вікна, але це не заважає  молитися, аби піт з якихось спітнілих пахв не крапнув на мене. Спека неймовірна, ще й всі туляться один до одного, аби народ, що стоїть на зупинках вмістився. Ще й водій зажерливий, все горлає: «ПОСУНЬТЕСЯ,  ПОЗАДУ ПУСТО!» Але де ж воно там пусто? А ще такий сморід нестерпний: аромати різних парфумів, цигарок та ще якийсь дід із дачі везе цілу торбу цибулі. Якщо коротко це все описати - всі умови аби до гортані підходила блювота. А ось і я! Лисий, високий з рятувальним кругом жиру на животі? Ні, ти не туди дивишся. Ось він я, притиснувшись до вікна обіймаю сумку з ноутбуком. Середнього зросту, худорлявий, чорнявий зі скуйовдженим волоссям. Їду, власне, з навчання. А навчаюся я в університеті на кафедрі програмування. Так, я весь час проводжу за комп’ютером, і це легко зрозуміти, викривлена осанка та окуляри ще здалеку кидаються в очі. У анамнезі: остеохондроз грудного відділу другої ступені з вираженим кіфозом, кила у шийних відділах хребта та зір на кожному оці по мінус сорок, плюс гастрит від неправильного харчування. Але фіг з тим всім, коли я у свої двадцять два за кілька годин можу заробити те, що моя мати - за чотири доби.

Коли я вирвався на свіже повітря, то міцно притиснув до спітнілих грудей свій спосіб існування – ноутбук. П’ятдесят тисяч відвалив за нього, але ж ніяких грошей не шкода за такого звіра! Тільки ціну мамі не кажіть, бо вона мене вижене з квартири і змусить жити в коробці із під цього ж ноута. На вулиці, така краса: вітерець продуває спітніле тіло, а морозиво зі смаком манго впускає в середину прохолоду. Краса!

- Ігорусю! – в мою голову вривається голос сусідки. Баба Зоя з третього поверху, сиділа на лавці поруч зі своєю подругою з шостого поверху – бабою Ніною. Вони спершись підборіддям на свої палиці широко посміхалися до мене.

- Я ж вітався з вами зранку. – чухаю я макітру.

- Ти ж цей, шо вмієш клацати у тих гаджетах. – і тут я розумію, що від мене знову щось потрібно.

- Тільки швидко, бо я поспішаю, - трясу годинником на руці, вдаючи що день розписаний у мене по хвилинах.

- Тю, та це пару хвилин займе. Вот, до когось телефоную, а воно мені шось каже, не по нашому. Шо воно хоче! На набери мою внучку, - баба Ніна простягує мені свого кнопкового телефона, котрим напевно такі бабусі тільки і користуються. Зараз же увесь світ перейшов на сенсор і досить давно, але зараз не про це. У телефонній книзі вибираю «Вікуся», натискаю «Виклик», а там жінка по-англійському сповіщає, що недостатня сума для дзвінку.

- У вас на рахунку немає коштів. – я ще все таки набрав потрібну комбінацію, для перевірки балансу, - ось двадцять п’ять копійок.

- Ах, козел…- сичить бабуся.

- Я? – мої очі округлилися і я справді злякався, що ця палиця протарабанить мені потилицю.

- Дід. Дала йому двадцять гривень. А воно, паскуда, в тім «Дуеті» все пропив.

«Дует» невеличкий генделик, для ось таких дідунів, де послуги «налити, випити, закусити». А ще дуже символічна назва, бо знайти там партнера для алкоголічного дуету – простіше простого.

- О мій теж там пив, - підхоплює баба Зоя. – поки не подох.

Потім жінки почали реготати, а я вже під цей шумок, вирішив тихенько почовгати у під’їзд, бо вдома мене чекав ще не дороблений сайт. Взяв на фріланс біржі собі задачку, створення сайту для однієї мадам, котра малює портрети на замовлення. Ось відверто, ніколи не любив ті портрети, вони наче для надгробної плити. Вам так не здається? Я люблю кольорові фотографії, типу роздруківки. Ось, холсти теж норм, одного разу я теж створював сайт для клієнта, котрий таким ділом займається. Взагалі, я на розрив, кілька місяців у топ фрілансерів, які працюють швидко та якісно. У мене стільки зірочок, більше сотні. Зірочки ставлять тільки задоволені клієнти, розумієте? І це я за пів року набрав таку популярність.

- Куди пішов? Ти ж цей, програміст, да? У комп’ютерах  розумієшся? – перепиняє мене баба Зоя, коли моя рука вже міцно стискає ручку дверей під’їзду.

- Ну? – повертаюсь я, де баба задоволено мені посміхається.

- Не хочеш моїй внучці настроїти комп’ютера? – і тут бабулі знову починають реготати. А мені так ніяково стало, наче нічого такого не сказала, а вуха у мене наче буряком помащені.

- А що там за проблема? – ковтаючи ком у горлі, запитую я.

- Не включається. – з посмішкою розповідає. – у мене внучка молодша за тебе на три роки, гарна дівка.

- Мене цікавить лише техніка. – дістаю свій самсунг, та готуюся записувати номер, котрий вже на всю вулицю горлає сусідка. – А вона у вайбері є?

- Ти що, вона ще у школу ходить! – махнувши рукою, я все таки проскакую у під’їзд, де стоїть запах пригорілої риби. Ой, не хотів би я собі вдома таку господиню. Спалити рибу та зачадіти весь будинок – це  вказує на непрофесіоналізм. Відчиняю двері своєї квартири і що ви думаєте? На мене вилітають клубні диму, аж очі почали пекти та плакати. Пожежа! Халепа, думаю я.  

- Щоб та Ірка щезла! – махає рушниками у відкриті вікна моя мама. -  Подзвонила на кілька хвилин, аби запитати як справи.

Іра, це моя хрещена. Вони з мамою з самого дитинства товаришують, щоб ви розуміли.

- І що запитала? – шкіруся я та окидаю поглядом пательню вийняту з жарової шафи з чорнявим коропом. Та, не біда, шкірку здеремо та з’їмо. Там но хвіст згорів.

- Ігоре, замовкни.

- Короче, я беру ось ці бутерброди та чай. І йду, робити сайт. – збагачую пусту тарілку рибними канапками та наливаю тільки но заварений чай у чашку. Майстерно відчиняю двері у кімнату ногою. Так-так, я можу так високо підняти ногу, щоб дістати до ручки, опустити її до низу та зачепити великим пальцем, аби потягнути двері на себе. Я всідаюся у своє зручне крісло та берусь за справу.

Так, для початку переглянемо технічне завдання, що там та художниця хоче? Ага, простенький сайт буде, портфоліо-магазин, де люди зможуть переглянути роботи і зробити замовлення. За вечір справлюсь, ділов то, заверстати готовий шаблон і натягнути на WordPress. Ви і не уявляєте як зручно працювати на трьох моніторах. На одному відкриваю редактор коду, на іншому – шаблон, а на третьому – браузер з результатом. Це не те, що мій старий ноутбук, на якому все зависало. Назбиравши коштів із перших фріланс замовлень, я вирішив вкласти всі гроші у цього «звіра».  Із усіх редакторів, які я використовував для написання сайтів, до душі припав  VS Code, налаштував його під себе, встановив купу корисних плагінів, з якими робота просувається в рази швидше. Шаблон і справді був простеньким, тому я вирішив розбавити його цікавими анімаціями та ефектами на свій смак. Надіюсь та дамочка оцінить і не прийдеться повертатись до її нудної версії.